Поділитися у мережі

Share on facebook
Share on twitter
Share on linkedin

Людина епохи тоталітаризму

Якщо ми звернемо увагу на історію людства, то ми вимушені визнати, що більшість ознак тоталітаризму відомі принаймні з початку писемної історії. І тут виникає закономірне питання: якщо ознаки тоталітарних суспільств існували протягом всієї світової історії, то чому люди не виокремили тоталітаризм як явище раніше, адже люди, зазвичай, досить спостережливі. Якщо з’являється якесь нове явище, то люди його помічають, фіксують, починають про нього говорити та писати.

Ідея тоталітаризму

Коли ми говоримо про тоталітаризм, то зазвичай звертаємо увагу на два аспекти.

По-перше — на те, що тоталітаризм асоціюється з жорсткістю і підпорядкуванням однієї людини якійсь іншій людині, чи інституції. І цей процес обов’язково супроводжується репресіями.

По-друге — тоталітаризм асоціюється з суспільним злом, а протистояння йому – з добром.

При цьому аналіз тоталітаризму зазвичай зводиться до розгляду різних тоталітарних практик: виокремлення його, як окремого різновиду суспільних відносин, які визначаються як тоталітаризм та до виявлення його ознак.

З іншого боку, якщо ми звернемо увагу на історію людства, то ми вимушені визнати, що більшість ознак тоталітаризму відомі принаймні з початку писемної історії. І тут виникає закономірне питання: якщо ознаки тоталітарних суспільств існували протягом всієї світової історії, то чому люди не виокремили тоталітаризм як явище раніше, адже люди, зазвичай, досить спостережливі. Якщо з’являється якесь нове явище, то люди його помічають, фіксують, починають про нього говорити та писати. 

Перечитуючи давніх філософів і істориків ми бачимо, що вони виокремлюють багато різних суспільних форм — від деспотизму і монархії, до демократії й охлократії, а трохи згодом, з’являються уявлення про імперії, республіки, теократії, держави, національні, соціальні, професійні, військові та релігійні спільноти. А ось тоталітаризм, як явище усвідомлюється лише у 20-30-ті роки XX століття.

Тому, коли ми говоримо про епоху тоталітаризму, то ми маємо на увазі в першу чергу XX і початок XXI століття. При цьому, ми абстрагуємося від життя рабів на великих будівництв давнього сходу, або порядків, що існували в закритих монастирських братствах європейського середньовіччя.

Тож постає логічне питання, чому саме на початку XX століття людство усвідомлює існування такого явища, як тоталітаризм? Щоб відповісти на нього, звернемось до того, як, навіщо і в якому контексті люди усвідомлюють це явище.

Власне сам термін “тоталітаризм” вперше в 1923 році використовує італійський публіцист і політик ліберального напрямку Джовані Армедола. Він використовує його в суто негативному контексті, вказуючи, що в Італії під керуванням Муссоліні тотально придушуються індивідуальні людські свободи.

Як не дивно, але трохи згодом теоретики італійського фашизму і сам Муссоліні проголосили тоталітаризм чимось не тільки позитивним, але й таким, що потребує ретельного втілення в життя.  При цьому, сам Муссоліні, в притаманній йому манері, визначив сенс тоталітаризму яскравою фразою, зазначаючи, що тоталітаризм це коли “Все в межах держави, нічого поза державою, нічого супротив держави”. Пізніше нацисти в Німеччині повністю підтримали цю точку зору й оголосили, що тоталітаризм — це прогресивне суспільне явище, яке притаманне Німеччині та Італії. З цього часу сам термін став застосовуватися як загальна ознака для певної форми суспільного устрою, а не тільки як індивідуальна особливість якоїсь окремо взятої країни.

Таким чином, аналізуючи історію самого терміну “тоталітаризм” ми бачимо, що з самого початку воно вибудовується в контексті двох інших термінів – свободи (тоталітаризм як заперечення свободи), і держави (тоталітаризм як утвердження держави).

Власне вже в цьому контексті Свобода/Держава і лежить відповідь на питання, а чому саме в XX столітті люди помітили та звернули свою увагу на тоталітаризм. Починаючи з XVIII століття і далі — все дев’ятнадцяте і початок XX – це тріумфальне нарощування дискурсу свободи в європейському публіцистичному, політичному й ідеологічному житті. На початку XX століття свобода стає абсолютною Європейською цінністю, яка об’єднує практично всі політичні й ідеологічні течії. І саме тому Свобода стає тією мірою добра і зла, що дозволяє побачити й ідентифікувати тоталітаризм[1]

В цьому сенсі різниця між прихильниками тоталітаризму і його противниками полягала лише в тому, що прихильники вважали державу інструментом здобуття свободи, а тоталітарну державу – абсолютним інструментом здобуття свободи. На відміну від них противники тоталітаризму вважають тоталітарну державу інструментом придушення свободи. І ця дискусія, яка з висоти сьогодення здається безглуздою, через очевидність відповіді, насправді не така вже й безглузда.

Річ у тім, що вся друга половина ХІХ століття, і початок століття XX пройшли під на фоні процесу здобуття саме свободи різними Європейськими націями. Головним інструментом здобуття цієї свободи стало створення власних національних держав.  Тільки в результаті Першої світової війни таких держав в Європі офіційно утворилось вісім, і ще три – переформатувалися з монархій в республіки. У своїй більшості це були держави, які усвідомлювали цей процес, як інструмент звільнення власних народів від колоніальної залежності. Проте, в деяких випадках, цей процес сприймався як інструмент звільнення від монархічного минулого, інструмент об’єднання народу, чи інструмент здобуття гідного місця у світі.

Тому дискусія про свободу між лібералом і тоталітаристом була не така вже й проста. Позиції, яка захищала свободу розпоряджатися своїм обмеженим майном, своїм обмеженим життям і своїми індивідуальними правами й підкоряти себе своїм приватним цілям протистояла позиція, яка захищала свободу будувати гідне  майбутнє свого народу і взагалі свободу брати участь в перетворенні світу.

В цьому аспекті ідеї, які живили італійський фашизм — німецький націонал-соціалізм і радянський комунізм були дуже схожі. Та й держави, які вони побудували мали багато спільних рис. Саме це дозволило вже після другої світової війни ряду західних експертів і науковців віднести СРСР до типу тоталітарних режимів.

Звісно, що в самому СРСР це категорично заперечували. Але не тільки тому, що після закінчення Другої світової війни будь-яке порівняння з Німеччиною й Італією сприймалося як образа. Але ще й тому, що насправді в основі панівної ідеології як Італії часів Муссоліні, так і Німеччини часів Гітлера лежала абсолютизація держави як такої.

І одні і другі своєю ціллю ставили побудову такого світового порядку, коли світ буде керуватися кількома наддержавами в число яких увійде як Італія, так і Німеччина.[2] Таким чином держава сприймалась не тільки як інструмент визволення, але і як мета — як самоціль. Сама держава перетворювалася на абсолютну цінність.  А радянська, комуністична, ідеологія заперечувала самоцінність держави. До неї, принаймні офіційно, ставились лише як до інструменту побудови бездержавного світового ладу – комунізму. 

Попри те, що держава в Радянському Союзі, принаймні до середини 50-х – 60 років позиціонувалась суто інструментально, насправді вона дуже скоро перетворилась не тільки на самоціль, але й на офіційну мету життя і діяльності радянської людини[3], подібно до того, як це було в Італії і Німеччині перед і протягом другої світової.

Таким чином, справедливо констатувати, що тоталітаризм це абсолютизація держави і її інституцій — інструмент здобуття свободи перетворюється на самоціль. А тоталітарну державу можна визначити як державу абсолютну. Та, в якій всі риси держави доведені до логічного кінця.

Мережі довіри

З моменту перетворення Європи на спільноту суверенних держав в XVII столітті держава, як інститут, підпорядковує собі й монополізує все більшу кількість людських взаємин, намагаючись грати роль універсального посередника між людьми. Це стосується будь-яких держав. Просто в рамках тоталітарних держав ці процеси досягають, своєї завершеності.  Найбільш відомою і вивченою монополією в цьому сенсі є монополія на насильство.  І дійсно, практично всі держави останніх 400 років намагаються монополізувати право на насильство, аргументуючи це тим, що державний контроль над насильством зменшує рівень насильства як такого.

Насправді ані соціологією, ані історично це не підтверджується. Рівень насильства в Європі, наприклад в XX столітті був аж ніяк не менший ніж в XV чи XVI, особливо якщо ми візьмемо до уваги світові війни та практику масових репресій в тоталітарних державах.[4]

Та є ще одна монополія, яку з різним ступенем успіху намагаються встановити держави. Це монополія на довіру. Тоталітарні держави відрізняються як раз тим, що просунулись в цій справі найдальше.

Зворотною стороною встановлення монополії на довіру є руйнування наявних мереж довіри, що забезпечували більш-менш стійке положення людини у світі[5]. Держава прагне того, щоб сім’ї, громади, друзі, різні спільноти (включаючи професійні й за інтересами),  сусіди,  торговці, виробництва і підприємства – вся сфера людського спілкування була опосередкована нею самою. В пізньому Радянському Союзі простий, законослухняний городянин не міг викликати друга сантехніка, щоб той відремонтував йому кран чи каналізацію. Натомість він повинен був звернутися в державну інституцію – жек, аби оформити ці відносини офіційно[6]. Бо якщо сьогодні ти зміг домовитися про якісь хазяйські речі без посередництва держави, то завтра ти домовишся про те, щоб захопити владу в країні.

Якщо ми уважно подивимось на репресивну практику радянських часів, то звернемо увагу, що більшість звинувачень, які офіційно висувалися в ті часи — це звинувачення в різних змовах. Тобто в тому, що люди про щось, немає значення про що саме, домовились без посередництва держави.

У зв’язку з цим наведу цей епізод з історії моєї родини. Річ у тому, що мій батько і мій тесть познайомилися на початку 1950-х років у таборі для ув’язнених в Казахстані. Так ось — мій батько в тих умовах шуткував, звертаючись до мого тестя: “Ваня, ты счастливый человек — ты знаешь за что сидишь». І дійсно, 17 річний Іван Морару в 1947 році створив в північній Молдові молодіжну організацію «Сабля правди» з декількох однолітків і навіть написав лист Сталіну. За це був засуджений до смертної кари, яку потім замінили на 20 років ув’язнення. А мій батько Сергій Малеєв, в тому ж 1947 році, бувши курсантом авіаційного училища в Оренбурзі ніяких організацій не створював, а просто дозволив собі обговорювати з двома товаришами якісь загальні речі за що й отримав 10 років ув’язнення, після того, як один з цих «товаришів»  виявився штатним інформатором НКВС.

Не зважаючи на те, що один знав за що сидів, а інший ні  — їх обох обвинуватили в одному і тому – у змові. Злочином було саме те, що люди намагались створити мережу довіри без участі держави, чи афілійованими з нею структурами, як то офіційних профспілок чи комсомолу.

Зрозуміло, що ця боротьба з мережами довіри не завжди була переможною. В першу чергу — це стосувалось двох аспектів:

По-перше – в середині державного апарату складались власні, неформальні зв’язки, які забезпечували довіру чиновників і можновладців один до одного. Без цієї неформальної довіри державний апарат втрачав ефективність. Але з іншого боку саме ці, неформальні відносини ставали життєдайним підґрунтям для корупції та різних змов, які загрожували стабільності самої держави. У цій боротьбі, між легальним порядком і неформальною мережею неформальної довіри в серці самої держави, в державному апараті, легальний порядок так ніколи та не переміг. Ані в Радянському Союзі, ані в Німеччині, ані в Італії. І я думаю, що в Північній Кореї також. До того, всі без виключення тоталітарні держави капітулювали в цій боротьбі й не спромоглися остаточно інституціоналізувати свою верхівку. Тому, в кінцевому підсумку все трималось на персональному і неформальному ставленні до першої особи в державі.  Звідси ж і чисельні, притаманні всім відомим тоталітарним режимам запевнення, як з боку чиновників, так і з боку простих громадян в особистій любові до вождя. Бо любов — це і є вираження особистого, неформалізованого ставлення. Основа персональної довіри.

По-друге, існували й існують такі мережі довіри, руйнування яких вкрай важке, з огляду на важкість проникнення в середину цих мереж. Наприклад це мережі, які склалися всередині деяких діаспор, чи національних меншин, чи сексуальних меншин – тощо.  Завдання проникнення всередину Ромської громади навіть якщо ти офіцер КДБ надто складна, аби без особливої потреби її виконувати. І робота з Кримськими татарами, чи Інгушами виглядає надто важкою, так же як і робота з, наприклад, гомосексуалістами. Та й кар’єру на цьому не зробиш.

Тому тоталітарні режими часто надавали перевагу репресуванню всієї тієї спільноти, яку не мали можливості розкласти зсередини. Всі вони, без винятку, піддавали репресіям представників окремих народів, сексуальні меншини тощо.  

Політика руйнування незалежних мереж довіри призвела до цілого ряду важких наслідків. Коли Радянський Союз розпався і та держава, що монополізувала довіру своїх громадян перестала існувати, то виявилось що цим громадянам взагалі нема кому вірити. Люди опинились сам на сам зі своїми проблемами. А спроби домовитися між собою часто-густо закінчувалась фіаско, через те, що зворотною стороною відсутності сталих мереж довіри є намагання бути самим розумним і використати чужу довіру виключно на свою користь.

Ще однією стороною ситуації стає недовіра до представників тих груп, які зберегли, чи відтворили якусь довіру один до одного. Особливо, коли це стосується груп, в середину яких важко з об’єктивних причин потрапити. Весь час виникають підозри, що представники цих груп мають перевагу перед усіма іншими, бо довіряють один одному і допомагають один одному, а всі ті, хто до них непричетні, залишаються сам на сам зі світом, не знаючи кому довіряти. В дев’яності роки навіть виник узагальнений образ закритої спільноти, що насправді керує світом і шкодить пересічним людям – почали говорити про всесвітню масонську змову.

PS

Дефіцит довіри, що виник у зв’язку з руйнацією державної монополії, призводить до логічного висновку, що треба його чимось заповнити. І більшість з нас апелює в цьому питанні до тієї ж держави. Мовляв, може зараз держава і не виконує своїх функцій і їй не можна довіряти, але якщо ми доб’ємося від держави, щоб вона виправилась, то все налагодиться і ми отримаємо, нарешті, впевненість в собі та в людях, які нас оточують, і у майбутньому власної країни.

Боюсь, що це хибний шлях. Нездатність побудувати сильну державу, що дозволить їй  зайняти роль універсального посередника між людьми це наша перевага, а не недолік. Оскільки саме той факт, що держава не здатна на сьогодні монополізувати довіру дає надію на те, що люди самі навчаться довіряти один одному, вибудують стійкі мережі довіри й сформують на цьому фундаменті сталі цінності.

Саме це в решті решт стане тим запобіжником, який не дозволить державі перетворитися з інструменту здобуття свободи на абсолютну мету діяльності, яка зводить саму свободу до примітивного процесу служіння.

Малеєв Костянтин

Голова компанії


[1] Свобода не завжди була безумовною цінністю. На додаток, бували часи та суспільства в рамках яких свобода сприймалась як нещастя. Зрозуміло, що в рамках такого світосприйняття ідея тоталітаризму просто не могла бути проявлена. Див: И.Н. Данилевский. Восприятие свободы/несвободы в домонгольской Руси. Национальный исследовательский университет «Высшая школа экономики», г. Москва. https://publications.hse.ru/articles/99027100 

[2] Насправді це дуже схоже на сучану Путінську ідеологію.

[3] Це добре видно по еволюції кваліфікації політичних злочинів. Якщо у 20-ті – 30-ті роки розстрілювали і саджали ворогів народу, радянської влади й особисто Сталіна, то в 60-ті – 80-ті, репресували тих, хто скоїв злочини проти держави та всього суспільно-політичного ладу.

[4] Див. Чарльз Тіллі “Демократія”

[5] Там же.

[6] Оскільки ця вимога часто порушувалась, то виник навіть спеціальний термін для подібного роду оборудок: «Зробити щось по блату», чи — «Скористатися блатом».

Місце та функціїРік
1.Мерська кампанія у Києві. Повне керівництво, креатив, ідеологія, соціологія, аналітика, робота зі ЗМІ та зовнішньою рекламою, розгортання агітаційних мереж, робота з образом кандидата, робота з іміджем конкурентів, робота з комісіями, кандидатами, агітаторами;1999
2.Мерська кампанія Києва./Кличко/ Соціологічний та аналітичний супровід, видання та росповсюдження партійної газети;2006
3.Вибори до Київської міської ради. /Удар/ керівництво, креатив, ідеологія, соціологія, аналітика, робота зі ЗМІ та зовнішньою рекламою, розгортання агітаційних мереж, робота з комісіями, кандидатами, агітаторами, робота з іміджем конкурентів2015
Місце та функціїРік
1.Ведення мажоритарних кампанії по округам Києва і Житомира.1998
2.Національна кампанія партії «Наша Україна». Соціологія, аналітика.2002
3.Кампанія партії «Демократичний союз» по Харківській області2002
4.Мажоритарна кампанія у місті Могилів-Подільськ. Повне керівництво кампанією, креатив, ідеологія, соціологія, аналітика, робота зі ЗМІ та зовнішньою рекламою, розгортання агітаційних мереж, робота з образом кандидата, робота з іміджем конкурентів;2002
5.Парламентська кампанія НСНУ. Випуск партійної газети, робота зі ЗМІ та зовнішньою рекламою, робота з іміджем конкурентів, ведення агітаційної кампанії у Дніпропетровській області;2006
6.Парламентська кампанія БЮТ. Розгортання та підготовка партійних мереж до агітаційної роботи.2007
7.Мажоритарні кампанії у Львівській, Івано-Франківській, Луганській, Кіровоградській областях. Повне керівництво кампаніями, креатив, ідеологія, соціологія, аналітика, робота зі ЗМІ та зовнішньою рекламою, розгортання агітаційних мереж, робота з образом кандидата, робота з іміджем конкурентів;2012
8.Мажоритарні кампанії У Київській, Дніпропетровській та Донецькій областях. Повне керівництво кампаніями, креатив, ідеологія, соціологія, аналітика, робота зі ЗМІ та зовнішньою рекламою, розгортання агітаційних мереж, робота з образом кандидата, робота з іміджем конкурентів;2019
Місце та функціїРік
1.Кампанія Леоніда Кучми. Креатив, ідеологія, соціологія, аналітика, робота зі ЗМІ та зовнішньою рекламою, робота з іміджем конкурентів;1999
2.Кампанія Віктора Януковича. Соціологічне забезпечення, контроль польової агітації, аналітика.2004
3.Президентська кампанія Юлії Тимошенко. Розгортання та підготовка партійних організацій до роботи у форматі виборчих штабів.2010
4.Президентська кампанія Петра Порошенко у місті Слов’янску Донецької області. Супровід кампанії, креатив, ідеологія, соціологія, аналітика, робота із ЗМІ;2019