«Пруст долучається до політики, розповідаючи про своїх персонажів крізь їхній час, їхні упередження, їхню крихкість».

Жерар Бансюсан, філософ, почесний професор Страсбурзького університету, автор книги «Мимовільне письмо. Філософія Пруста’’ (2020). La Croix 02-05-2022

« Proust fait de la politique en racontant ses personnages par leur époque, leurs préjugés, leur fragilitй» Gйrard Bensussan Philosophe, professeur йmйrite а l’Universitй de Strasbourg, proustien. auteur de L’Йcriture de l’involontaire. Philosophie de Proust (Classiques Garnier, 2020).

            Про твір «У Пошуках втраченого часу» прийнято говорити як про тонкий і делікатний твір, насичений вишуканими «психологічними» нюансами та глибокими нотатками про кохання, ревнощі, старіння та смерть. Занадто «французький» для деяких, як сказав мені Дерріда одного разу. Надто «талмудичний» і оманливий для інших, як-от для Луї-Фердинанда Селіна, який вважав, що це «занадто», «занадто триста сторінок, щоб ми зрозуміли, що Тутур [Артур]   кохає Татава [Ґустава], — це занадто багато», — писав він, засуджуючи внутрішньо «єврейську»   природу цього верткого письма лавірування.

            Слід пам’ятати, що Пруст ненавидів, коли його зводили таким чином до делікатного аналізу почуттів чи-то  витонченої приязні до дещо хворобливого інтелекту. Радше він добре упізнавав себе в тому, що відкриють в його генії передчасні та мудрі читачі, такі як Жак Рів’єр, який вбачав і його творі “повноту виразної сили», яка була «щільною, позитивною, правдивою».

Інтуїція істини

            З огляду на цю силу чи-то цей «позитивний дух» найвідданіші читачі Пруста іноді очікують від нього голосу або ж інтуїції правди. Якщо Пошуки справді є цим оптичним інструментом, який дозволяє нам краще читати в середині себе самих, як пояснюється у «Віднайденому часі», тоді звернення до цього твору для чутливого розуміння наших найбільш прозаїчних поточних подій здається самоочевидним.

            Ми це наочно бачили під час карантину два роки тому. Багато статей тоді представляли Пруста як письменника карантину par excellence. Це правда, що самоізольований у своїй оббитій корком кімнаті, хворий зі своїми цілющими обкурюваннями, в’їдливий критик суто медичного лікування хвороб, він легко ставав нам близьким. Ми віддавались цьому відчуттю з ентузіазмом і слушністю.

Пруст і жовті жилети

            Так само й у більш дивний спосіб, однак не менш правомірний, Жан-Ів Тадіє пояснює, що почав писати свою книгу «Пруст і суспільство», питаючи себе, що автор Пошуків міг би думати б про кризу жовтих жилетів восени 2018 року. Треба нагадати, що Пруст описує з прискіпливістю ентомолога (про що не підозрюють ті, хто його ніколи не читав) відносини між народом і елітами, як ми говоримо сьогодні, між Парижем і «територіями», між світською зарозумілістю та соціальними стражданнями.

            Широка прустівська розповідь розгортається на кількох рівнях, принаймні на двох. Перш за все, мовне багатство, створене  перетином точок зору сотень персонажів у Пошуках:  буржуа, простолюдини, провінціали, солдати, інтелектуали, аристократи, які зазнали невдачі, описують те, що вони бачать, про що судять, у що повірять – про справу Дрейфуса, про євреїв, про моду та мистецтво, про війну, побачену з тилу, з Парижа, зануреного в темряву та бомбардованого німецькими літаками,  про політику європейських націй.

            До цих примножених наративів додаються як складові «соціології» у формі наративів: «соціологія Комбре», як каже Пруст, ще одна соціологія салону Вердюранів, звичайно, ще одна соціологія «окремих мистецтв», як-от Сент-Бев, соціологія академіків і художників. Ці «соціології» не належать до окремої академічної дисципліни. Вони є літературою, можливо  специфічною літературою з експериментальним і відкладеним описом «патологій», засвідчених у «кожному соціальному класі»  фігуративним чином  за допомогою  стилів: «світовий нігілізм», кар’єризм, аристократичний цинізм, соціальний егоїзм, маски та брехня, якими прикрашені суперечливі амбіції.

Соціологія і політика

            Сім томів Пошуків постійно вимагають ефекту дзеркального розпізнавання через автобіографеми, примножуючи задоволення від їх читання. Це було явним бажанням і наміром Пруста, щоб кожен міг вигукнути: «Так, це воно, саме так воно і відбувається». У великій мірі це стосується пристрастей і афектів, особливо любові й ревнощів, які змушують  читача здригатися від відчуття небезпеки. Але цей ефект ідентифікації однаково дійсний для зовнішніх ситуацій, політики загалом і незліченних резонансів, які вона викликає.

            Можна сказати, що Пошуки грають в політику. Вони показують велику кількість подій і ситуацій, персонажів і середовищ, «кланів» і «банд», але без будь-якої «ідеологічної» вкраплення – як це недолуго роблять романи, які все ще несуть на собі «тавро своєї ціни». Пошуки займаються політикою, розповідаючи про своїх персонажів через їхній час, їхні упередження, їхню крихкість перед обличчям невизначеності історії, через їхні пристрасті та приховані сторони. Безсумнівно, у творі є «серійна» сторона, яка сприяє цьому твору інтертекстуалізації епізодів з їхніми перипетіями та несподіваними пригодами. У Пошуках, як і в найкращих серіалах, занурення відбувається за схожими режимами та ефектами. Ви можете «скинути» сторінку чи епізод, щоб скуштувати твір на вибір залежно від настрою та моменту. В результаті ви виходите приголомшені та щасливі.

Соковита антологія

            Відголос яких сучасних питань ми тут чуємо?  Це соковита антологія вільних роздумів про демократію, правду в політиці, передвиборчі мітинги, гасла та пропаганду загалом, про більш-менш самопроголошених експертів.

            Ось лише одна перлина про війну: «Чи німці під час наступу в березні 1918 року мали на меті взяти Ам’єн? Ми не знаємо. Можливо, вони самі цього не знали, і це була подія, їхнє просування на захід до Ам’єну, яке визначило їхній проєкт… Вочевидь, що ця війна не є стратегічною, а радше медичною з непередбаченими випадками, що їх клініцист мав сподівання уникнути. »

            На Донбасі генералам і їхнім зверхникам було б добре поміркувати над чудовою прустівською сентенцією – проєкт завжди визначається подією, і рідко, якщо не ніколи, навпаки.

«Є проекти,як нам відомо, про які Пруст думав,

не маючи часу для їх реалізації»

Інтерв’ю  Рафаель Лейріс , Le Monde,  21-04-2022

«Il y a des projets auxquels on sait que Proust a songé sans avoir le temps de les accomplir»

         Жером Бастіанеллі, президент Товариства друзів Марселя Пруста, дарує письменникові двадцять додаткових років життя в грайливому есеї «Віднайдені роки» («Віднайдені роки Марселя Пруста. Біографічний нарис», Жером Бастіанеллі, Видавництво університету Сорбонни, «Есе», 258 стор.).

       Як виникла ідея «Віднайдених років Марселя Пруста»?

          Є кілька відправних моментів. З одного боку, мені дуже сподобалося змішувати реальність і вигадку в моїй уявній біографії Вантоя [вигаданий музикант у Пошуках]. На додаток, задовго до цього я із задоволенням прочитав з-під пера [художника] Жака-Еміля Бланка [1861-1942] книжку «Мої моделі» [Сток, 1928], написану після смерті Пруста, кілька рядків, де він цікавиться, ким би він став, якби здолав хворобу. У попередній книзі «Побачення» [1921]той самий Бланш звернувся до письменника з відкритим листом, у якому уявляв його старим, сидячим в Академії…

          Нарешті, ця гіпотеза про здолання хвороби Пруста більш-менш правдоподібна: він міг одужати. Звідти весь процес написання книги керувався таким питанням: як людина з рисами характеру Пруста, про які ми знаємо  (завдяки його листуванню та біографії Жан-Іва Таді [Gallimard, 1996]) могла б прожити наступні два десятиліття?

       Ви впустили його в Академію в 1924 році. Чи було це «безсмертя» його долею, якби він здолав хворобу?

          Ми знаємо, що він думав про це. Мені здається, що він мав достатньо друзів в Академії, щоб це стало можливим. Коли ми бачимо, з якою одностайністю були сприйняті посмертні томи Пошуків, то, очевидно, було б інтелектуальним заняттям гадати, чи було це пов’язано з його смертю. В міру публікацій його аура продовжувала зростати.

       Ви уявили його твір після 1922 року. Починаючи з доповнення Пошуків  томом «Південний хрест»…

          Війна змусила Пруста подовжити Пошуки. Мені було цікаво, чи за відсутності постійних зусиль, які він відчував в якості необхідних, щоб грати проти смерті, він не збільшив би Пошуки ще більше. Я припускаю, що він знайшов би час, щоб додати том, не більше, маючи на увазі, що читачеві потрібно було дозволити дійти до кінця циклу. У Альбертина зникає, коли Альбертина йде, оповідач скеровує людей, щоб спробувати зрозуміти, що сталося. Це зроблено ескізно, але можна було б уявити, що Пруст присвятить цілий том цій історії, між Полонянкою та  Альбертина зникає.

          Крім цього додаткового тому ви додаєте два есе до його бібліографії, одне про музиканта та композитора Габріеля Форе [1845-1924], інше про пані де Севиньє, а також роман «Життя Робера Лодібера». …

          Якби він здолав хворобу, закінчення Пошуків означало б для нього віднайдення часу — десять, дванадцять, навіть п’ятнадцять годин щодня. Є проєкт, про які ми знаємо, що Пруст думав про них, не маючи часу їх реалізувати, як це есе про Форе. А далі, що стосується роману, мені здається, що спокусу переробити Пошуки трохи інакше було б важко подолати.

Додати двадцять років до життя Пруста означає зіткнутися з міжвоєнним періодом, з політичним вибором, викликаним зростанням фашизму та антисемітизму, а також поведінкою деяких його друзів у цей період. Ви уявляєте відданого, мужнього Пруста…

У цій сміливості, на мою думку, була б логічна спадкоємність для людини, яка ходила від дверей до дверей на користь Альфреда Дрейфуса. Читаючи листування Пруста, ми розуміємо, що він не вагався говорити відверто з людьми, навіть огортаючи свої зауваження в чемні завивки. Про певну сміливість його поглядів свідчить і згадування гомосексуалізму в Пошуках. Те, що він може взятися за перо, публічно виступити проти антисемітизму, наприклад, мені здається продовженням його попередніх зобов’язань.

Після поразки Франції ви відправляєте його в Нью-Йорк, де він завершує життя. Чому?

Є речі, якими я хотів потішити читача, а є речі, з яких ми не посміхаємося. Я не хотів, щоб Пруст знав про Голокост, це було понад мої сили. Як би там не було, мені здавалося, що йому важко залишатися в Парижі під час окупації через жорстокість окупанта, єврейське походження його матері та місце гомосексуалізму в його творчості. Там він був би в небезпеці. Я вагався між Лондоном і Нью-Йорком, і тоді Нью-Йорк видався мені більш романтичним.

З кого глузуємо? Гумор та геополітика.

 Віржині Якобергер-Лавуе , Les Echo’s 15-11-2022

Virginie Jacoberger-Lavoué, “De qui se moque-t-on ? L’humour et la géopolitique’’

https://www.lesechos.fr/idees-debats/editos-analyses/de-qui-se-moque-t-on-lhumour-et-la-geopolitique-1878851

            Після російського вторгнення в Україну ми більше не наважуємось жартувати про атомну енергетику. Але під час війни жарти продовжуються. Останній популярний жарт у Києві: чим український солдат відрізняється від російського? Відповідь: “спочатку рішучістю,  потім спорядженням, на кінець можливістю сміятись над собою, не ризикуючи бути заарештованим…’’. “Сміх підбадьорює в найтрагічніших ситуаціях,- зауважує географ Ерве Тері, — у менш конфліктному контексті він також відкриває шлях до діалогу’’. Тері щойно присвятив цій темі поглиблене дослідження під назвою «Глобальна географія жартів» і опубліковане в часопмсі Mappemonde .

Жарти між країнами та національні стереотипи

             «Найбільш вдалі жарти часто переробляються: зараз є анекдот про авторитаризм Володимира Путіна, який багато років тому розповідали про Фіделя Кастро», — продовжує дослідник. Тема більш вагома, ніж здається. Зібравши величезну кількість досліджень,  включно з дослідженнями Міжнародного товариства дослідження гумору (Каліфорнія), Ерве Тері залучив до роботи  своїх колег і свої контакти, у тому числі дипломатичні, на всіх континентах. Добрий жарт гніздиться як в політиці, так і в геополітиці кожної країни. Робота дослідника не пропонує інвентар жартів: він робить набагато краще, аналізуючи їх вкоріненість та публікуючи небачені карти “ жартів однієї країни про інші країни, зібраних з огляду на національні стереотипи’’.

            Від часів античності, добрий жарт супроводжував як владу, так і дух завойовництва кожної нації. Завдяки соціальним мережам в якості рупору геополітика також стає предметом сперечань. Але з кого ми жартуємо? Частіше з бельгійців  і з підступністю при погляді з Франції. З португальців та аргентинців, якщо ви живете в Бразилії. Або з нас, французів, якщо ви британець. Хто дуже любить, той добре карає ? [стара французька приказка]  Було б за привілей  стати мішенню  неповторного англійського гумору!

Про добрі індикатори етнотипів

            «Жарти між країнами є добрими індикаторами присутніх етнотипів у кожній з них», – зазначає Ерве Тері. Потуга чи навіть надпотуга країни — найкращий привід, щоб стати мішенню жартів. У всьому світі зі Сполучених Штатів глузують за їх зарозумілість. Європа також займає важливе місце в картографії світового жарту. Ми витрачаємо багато часу на знущання над сусідом. Німці та французи лідирують за нахабністю, але не в Скандинавії, де чемпіонами є шведи.

            Не важливо, чи ми погоджуємось з ідеєю філософа та соціолога Теодора Зельдіна про почуття гумору як здатність “відділяти брехню в Пошуках правди», карикатура швидко  стає лідером добрих жартів між націями, при цьому глузування часто погано подорожує. Таким чином, у Південній Америці саме аргентинці займають перше місце в рейтингу глузування  над країнами за свою зарозумілість. У Бразилії сільський ідіот часто португалець — обхідний спосіб критики колишньої колоніальної влади. Сусід, якого бачать як кретина, представляє  стрижень взаємного сприйняття  між Францією, Бельгією та Німеччиною. Стереотипи обіймають  широкий простір. «Ми всі чиїсь бельгійці», — резюмував Себастьєн Ванньє після публікації своєї книги «З кого ми глузуємо?» у 2016 році. Дві країни, здається, позбавили жартів і карикатур — Канаду та Бразилію. “Можливо тому, що ці дві країни мають мирну історію, якщо  забути далеку англо-американську війну 1812 року та війну в Парагваї між 1864 і 1870 роками’’ —  продовжує Ерве Тері. Як відлуння Всесвітньої історії безчестя Хорхе Луїса Борхеса? Пояснення звертається до Атласу упереджень Янка Цвєткова.

Ви знаєте Listenbourg?

            У соціальних мережах містифікація сприймається краще, ніж жарти між країнами. Нещодавно там народився Listenbourg, щоб покепкувати над жалюгідними знаннями американців з географії. Ця уявна країна викликала збудження у Твітері. Інтернет-користувачі знайшли для нього місце розташування в Європі та дали йому не лише прапор, але й кількість населення (59 мільйонів жителів), а також статус члена НАТО… Waze France, сайт подорожей, використав його для свого просування: “Listenbourg, принаймні ми знаємо, як туди потрапити’’.  «Непевно, що всі жарти послаблюють кризи, але добре слово може сприяти кращим дипломатичним стосункам», — оцінює дипломат, який працював у Празі. Але ось контрприклад: моторошний гумор китайських дипломатів, який останнім часом вивільняється в соціальних мережах. В умовах репресивного режиму гумор є зброєю опору. «Жарт», «Книга сміху і забуття», «Нестерпна легкість буття» — найкращі романи Мілана Кундери, що  це ілюструють. «Здоровий глузд — це річ у світі, що найкраще поділяється людьми», — сказав Декарт. Помилка: від Акапулько до Занзібару саме сміх є найбільш загально поширеним.