Поділитися у мережі

Share on facebook
Share on twitter
Share on linkedin

Вікна Парижу. Частина 1.

Зрозуміти чим живе французьке суспільство сьогодні в політичному, соціальному та культурному вимірах шляхом ознайомлення українських читачів з дискусіями, темами та позиціями, присутніми у французьких медіа, книжках, артистичних маніфестаціях, в університетському та асоціативному середовищі – такою є мета «Вікон Парижу», як віддзеркалення сучасного французького суспільства в його різноманітті зусиллями Aнні Добентон та Валентина Омелянчика.
Мерія Парижу

Анні Добентон висвітлює у Франції на радіо, телебаченні та в пресі актуальні проблеми сучасного українського суспільства.
Валентин Омелянчик керує збіркою Сучасна французька філософія видавництва «Стилос» (http://stylos.kiev.ua/ru/filosofia/).

Президентські вибори

Основні кандидати у Президенти Франції.

Від 24 лютого 2022  увага французького суспільства була сфокусована на двох темах: «російсько-українська війна» та «президентські вибори». Причому, як констатують політичні діячі та політичні оглядачі, повноцінна президентська компанія так і не відбулася, бувши затьмареною цією війною. За даними Інституту вивчення суспільної думки та маркетингу (ifop.com/presidentielle-2022/) від 24-02-2022 спостерігалося зростання  рейтингу крайньоправого кандидата (Марін Ле Пен), а трохи згодом і кандидата крайньолівого (Жан-Люк Меланшон), передвиборчі програми яких передбачали вихід Франції з НАТО та відновлення її суверенітету щодо Євросоюзу. Результати першого туру голосування були наступні: Макрон, чинний президент — 27,85%, Ле Пен — 23,15%, Меланшон — 21,95%.  Ерік Земур, крайньоправий консервативний журналіст, парвеню цієї виборчої кампанії,  набрав 7,07% голосів.

Француаз Том (Françoise Thom), історик, спеціаліст зі Східної Європи, аналізує корені сучасної налаштованості французького суспільства, віддзеркаленої в результатах виборів у матеріалі «Меланхолічні роздуми з приводу французьких виборів» (https://desk-russie.eu/2022/04/22/reflexions-melancoliques.html).

«Перший тур президентських виборів приголомшує. Тоді як Україна відчайдушно б’ється за збереження своєї свободи перед лицем  військової агресії  свого сусіда, більш ніж половина французьких виборців проголосували за партії, які передбачають вихід з НАТО та руйнування чинних союзів на користь Росії. Чи будемо ми гідні справжній європейській долі?

Французи чутливі до мучеництва України, як про це свідчить їх залученість до гуманітарних акцій на користь цієї країни. Але вони відмовляються зробити висновки з трагедії, яку переживає Україна, ані уявити, що  свободо-вбивча пристрасть Росії може торкнутися і Франції. Прокремлівські партії неспроможні зробити те, що  є початками всякої політики,  а саме встановити ієрархію  ворогів та викликів, що загрожують країні. Байдуже, що Путін залякує Захід ядерними ударами, що агенти Кремля інфільтруються в наш парламент, наші аналітичні центри, партії та медіа, бо ж загроза виходить від США,  країни, що протягом майже двадцяти років намагається звільнитись від тягаря своїх міжнародних зобов’язань, на велику радість держав-хуліганів, що процвітають у все більш і більш хаотичному світі. Ця очевидна відсутність судження стосовно зовнішньої політики залишає мало передбачуваним внутрішню політику цих партій.

Така настирність у своїй сліпоті вимагає пояснень. Антиамериканська звичка — навіть антизахідна — великої частини французького населення була засвоєна досить давно. Ось чому вона залишається незмінною, герметичною для реальності, як певний спадок, нами не усвідомлений. Саме в сталінській пропаганді треба шукати причини. Ми бачимо до якої міри ця пропаганда позначила свідомість людей в Росії. Але її токсичний ефект змушує відчути себе і у Франції. 

Саме з часів навіженої компанії Сталіна проти плану Маршала, з осені 1947, встановлюються великі теми, що і сьогодні артикулюють дискурси екстремістських партій правих та лівих. Американські архітектори плану Маршала домагалися двох цілей: витягнути післявоєнну Європу з її злиденності , щоб вона була менш вразливою до пропаганди Москви; надихнути європейців до їх взнаємо-співробітництва, зокрема примирити Францію та Німеччину, закладаючи основу Європейського співтовариства. Сталін відразу зрозумів, що успіх цієї політики  похоронить його амбіції у домінуванні континенту. Він заходився мобілізувати європейських комуністів для саботажу плану Маршала. У вересні 1947 він покликав їх до Польщі, де Жданов взявся їм диктувати основні напрямки пропаганди, яка мала бути використана проти американської ініціативи. Ідея, нав’язувана Сталіним, полягала у зверненні до націоналізму, виставляючи СРСР як провідника суверенності європейських держав перед лицем проекту “поневолення’’ Європи Сполученими Штатами. Зауважимо, що Сталін розвертав цю аргументацію , коли він встановлював комуністичний режим в Центральній та Східній Європі, з його терором, численними арештами, депортаціями та політичними процесами.

Послухаємо Жданова: “Ідеологічна кампанія, що невіддільно пов’язана з поневоленням Європи, спирається на наступ проти принципу національного суверенітету…якому протистоїть ідея світового врядування. Мета цієї кампанії полягає в приховуванні експансіонізму американського імперіалізму, що нахабно гвалтує суверенні права нації…Радянський Союз захищає суверенні права всіх нації, маленьких і великих… ’’. Згідно Жданову,  план Маршала є “проєкт, що полягає у створенні  блоку держав, зобов’язаних Сполученим Штатам, та надання кредитів європейським країнам як компенсації за відмову від своєї економічної і згодом політичної незалежності….’’ (Див.:  Vincent Jauvert, «Poutine et le FN : révélations sur les réseaux russes des Le Pen», L’Obs, 27/11/2014.). Чи не здається, що чуємо тут Земура, Ле Пен та Меланшона?

Ця пропаганда, що висуває на перший план “суверенітет’’ націй проти “американського імперіалізму’’, не є виключним надбанням французької компартії.  Вона просякла партії голлістів (республіканців). На початку 50-х років голлісти та комуністи проводили спільну компанію проти проєкту “Військова Європейська спільнота’’ (Communauté européenne de Défense)… в ім’я “суверенітету’’ Франції. З того часу, потреба в ролі самітного вершника, потреба в вихвалянні своєї “незалежності’’, вочевидь від Сполучених Штатів, стала необхідним атрибутом французької дипломатії. Москва дуже вміло використала цю французьку претензію на окремішність, на шкоду нашим союзам та нашим європейським зобов’язанням, і продовжує це з успіхом робити для послаблення Європи та НАТО. Президент Макрон нещодавно був задоволений тим, що Путін “поважає Францію та відрізняє її від решти Заходу’’.

Радянський режим звертається до націоналізму від своїх перших днів. Але тут йдеться про особливий націоналізм, сумісний з домінуванням Москви. Кремлівські ідеологи  обгорнули його в лагідну форму націоналізму, що є “націоналістичний за формою, соціалістичний за змістом’’. Вони звели націоналізм до духу місцевого патріотизму, до фольклору, до “груп пісень та танців’’, до вишиванок того чи іншого регіону або республіки, прикріплених до соціальної міфології більшовизму. Цей націоналізм совєтського кшталту є насправді провінціалізмом, що потребує певної опіки “старшого брата’’. Саме цей націоналізм, позначений фольклором (Жанна д’Арк, Наполеон, де Голь, ескадрилья Нормнадія-Неман) тепер розповсюджується в середовищі французької ідентитаристської правиці, бувши повністю кремлівсько-сумісним, оскільки він є чутливим до замкнутості, оскільки він бачить в Росії ту саму волю закрити свої двері та вікна, тому що він є спорожненим від вільної думки та особливо від всіх намагань зрозуміти світ, в якому ми живемо, поза схемами конспіціоранізму, що складають частину його демонології. Злоба, з якою це середовище атакує “еліти’’ базується саме на тому, що останні більшою мірою звернені до великого відкритого простору та відмовляються від розпещеного егоїзму “популістів’’. Видається, що більш комфортабельно бути в протистоянні з потоками відкритого повітря законопаченою провінцією, інтегрованою в путінську Євразію, аніж бути нацією, зобов’язаною забезпечити свою долю та свій захист у світі хижаків, нацією, змушеною  прямо дивитись на неприємну реальність, нацією в осерді Європейського союзу, звинувачуваного в тому, що він не забезпечує достатнього “захисту’’. 

В кінці комуністичного періоду, в момент ідеологічної розгубленості , що панує протягом правління Єльцина, саме Франція переймає факел антиамериканізму та антилібералізму, оскільки в цей час вони занепадають в Москві. Початківці-гуру на кшталт Дугіна підуть   відновлювати свої сили до нової французької правиці, у якої вони запозичать свій антиоксидентціалізм (Алан Безансон, основний теоретик Нової правиці, був запрошений Дугіним до Москви в 1992 р.), тоді як інші російські експерти  з захопленням віднайдуть у Франції “багатополярність’’, альфу й омегу дипломатії Міттерана та Ширака. Саме таким чином французький вплив живитиме найбільш токсичну  течію реваншистської російської ідеології. Наші “реалісти’’, співці “багатополярності’’ міжнародного порядку, частково відповідальні  за сьогоднішню ідею-фікс Путіна стосовно руйнування міжнародного порядку на користь диктаторам-сувереністам, що швидко розмножуються на планеті і які як і Путін  плутають  суверенітет та безкарність. 

Війна і клімат

Війна і клімат.

Брюно Латур «Які міжвоєнні часи?«(https://aoc.media/opinion/2022/03/02/quelles-entre-deux-guerres/)

Затьмарена війною в Україні, остання доповідь Групи міжнародних експертів по клімату  (фр. GIEC, англ. IPCC) підкреслює незворотність ефектів кліматичних змін. Якщо Путін сьогодні робить небачений виклик ідеалам миру, започаткованого в 1945, то які потрясіння світовому планетарному порядку будуть наслідком розладу клімату? Поза аналогією цих двох  супутніх трагедій, треба не стільки їх ієрархізувати, скільки спробувати артикулювати.

Не віриться, що тільки я сповнений тривогою і тривогою подвійною. Це те, що я відчуваю, коли читаю одночасно новини стосовно війни в Україні та новини  GIEC стосовно кліматичних змін. Я не зважуюсь вибрати одну або іншу з цих двох трагедій. Марно намагатись виставляти першу проти другої, ані навіть їх ієрархізувати, так ніби одна є більш нагальною, а інша більш катастрофічною. Обидві повною мірою вражають мене одночасно. Вони мають тільки того спільного, що обидві є саме геополітичними. Навіть якщо не йдеться про зайняття тих самих територій. 

Війна Путіна  розігрується на шахівниці великих потуг та претендує на загарбання території, виправдуючи це тільки насолодою князя. На старий кшталт, так би мовити. За тим виключенням, що від 1945 для  такого захоплення земель (те, що англійці брутально позначають як  landgrab) треба було мати деяке виправдання, певний мандат ООН — можливо як гарну обгортку, так, але все ж таки подобу легальності. 

Інша трагедія не розігрується на традиційній шахівниці. Певна річ, мається захоплення земель, але це радше Земля все щільніше охоплює всі нації реальністю своїх потреб. Дійсно, маються великі потуги, але кожна з них захоплює інших шляхом викидів на сусідів своїх забруднень природного середовища, свого СО2, своїх відходів, таки чином що кожна є одночасно загарбником та загарбаною, не маючи змоги утримувати свій герць в межах держав-націй. Стосовно цього умертвіння однієї країною інших, звіт GIEC є нищівним: великі потуги окупують інші нації,  таким же чином як Росія намагається знищити Україну. Без ракет та танків — це правда, однак  звичайним ходом функціонування своїх економік. Ці дві трагедії є супутніми.

І якщо вони не однаковим чином  шматують мої емоції, то це тому що я володію певним репертуаром налаштувань та афектів для того, щоб реагувати, на жаль,  на страхіття війни в Україні,  не маючи (ще не маючи) таких самих сумних налаштувань для реакції на незліченні руйнування, спричинені великими потугами, у війні з землями, які вони захоплюють і які, їх оточують, все біль і більш обмежуючи кожного дня їх впливи. Кожний бачив сотні фільмів про війну, але скільки фільмів “про клімат’’?

І відтепер йдеться про війну у двох випадках, в тому точному значенні, що не існує ніякої вищої спільної засади, ніякого вищого арбітра, здатного розсудити конфлікти. Більше не існує для стримування Росії, ще не існує для стримування клімату. Рішення  залежить тільки від результату конфліктів.

 Деякі журналісти запропонували  гіпотезу, що війна Путіна позначила кінець відступу, який ними зветься “міжвоєнним часом’’. Ось, кажуть вони,  від лютого 2022, закінчився міжвоєнний час, який почався в 1945 з заснування ООН та ідеї миру.  Вочевидь миру віртуального, проєкт, що заходив у глухий кут в незліченних конфліктах, але який спонукав все ж таки імперіалістів отримувати від занадто крихкої  інституції ООН посвідчення доброчесності. 

Однак Путін як президент країни, що була поміж засновників цієї шанованої інституції, навіть не намагався отримати мандат на захоплення України (існування якої, до речі, він заперечує, що дозволяє йому вбивати тих, яких він дивним чином називає братами). І Китай це схвалив в небезпечний спосіб. Кінець цього міжвоєнного періоду, що тривав 77 років. І якщо я так застрашений, так це тому, що мені 75, та що моє життя точнісінько вкладається в цей міжвоєнний період. Ця довга ілюзія стосовно умов вічного миру… з усім моїм поколінням, чи не жив я у маренні?

Три покоління, щоб забути жахіття Другої світової війни (я починаю більше не пригадувати, як перелічити ланцюг конфліктів). Це не так погано зрештою. Попередній період, що застали мої батьки, тривав тільки 22 роки. Ефект від Великої війни (Першої світової)  був недостатнім. 

Але є ще  інша трагедія, яку я  не в змозі втиснути в той самий часовий проміжок. Відчуття миру розбилось для мене вдрізки,  починаючи з 80-х років, коли перші  незаперечні звіти стосовно стану планети починають систематично заперечуватись тими, які стануть незабаром кліматичними скептиками. 

Якщо вибирати дату, щоб зафіксувати межу цього іншого міжвоєнного періоду, то підійшов би 1989 р. Розпад СРСР (що ми називаємо інтимною драмою Путіна, коли хочемо пояснити його безумство) позначає одночасно максимальну кількість ілюзій стосовно кінця історії та початок цієї іншої історії, цієї геоісторії, цього нового кліматичного функціонування, що, я впевнений, додало свої  конфлікти до всіх інших, стосовно  яких мені зовсім невідомо, яким чином змалювати їх лінії фронту. Цей міжвоєнний період тривав 45 років. 

Чи це певний закон  історії, що треба платити за декілька десятиліть відносного миру деяким конфліктом, настільки жахливим, що він спонукає всіх протагоністів порозумітись, перед тим як забуття не притупить його наслідки? Але тоді, який конфлікт нам треба пережити, перед тим як знову спробувати заново заснувати новий ідеал миру?

Я не знаю, як одночасно витримувати дві трагедії. В певному сенсі, однак, кліматична трагедія, про що йдеться в останньому звіті  GIEC, охоплює саме всі інші. Вона, таким чином, є в певному сенсі “світова’’, але зовсім в іншому сенсі прикметника, яким ми за звичай в Європі перелічуємо наші війни (війни інших, здалеку, ми навіть не лічимо…). “Планетарна’’ був би, мабуть, кращим терміном. 

Однак, саме тут знаходиться осердя мого страху. Я бачу , що Путін завдає останнього удару порядку, народженому після останньої “світової’’війни, але я не бачу виникнення порядку, який би міг утворитись після “планетарної’’ війни, зазначеної  GIEC. Саме тут треба довіряти світу, планеті, землі. Вірити в деякий інший закон історії, за яким неодмінно — як я тримаюсь цього дієприслівника “неодмінно’’! актуальні конфлікти можуть, ні,  повинні,  призвести до підготовки планетарного порядку, якому міг би слідувати світовий порядок, такий безсилий, як ми бачимо, щоб завадити російським танкам окупувати Україну.

Якби я дійсно в нього вірив,  я б не був настільки застрашений. Якби я дійсно в нього не вірив, я б не писав би цей текст. Одна річ, в якій я впевненій, так це те, що не треба ні в якому разі вибирати між цими двома трагедіями. 

Варварство Росії

Ізабель Ласер «Варварство — фундамент російської війни» (https://fr.linkedin.com/pulse/la-barbarie-socle-de-guerre-russe-lasserre-isabelle).

Всі війни є важкими та жорстокими, але особливо війна в Україні. Сотні зґвалтованих, швидка розправа над цивільними – майже 400 тіл віднайдених у Бучі, на північ від Києва, — тіла закатовані, пристрелені кулею в потилицю або в спину, братські могили, депортація жінок та дітей до Росії, фільтраційні табори, де сортуються українці на тих, хто видається придатним до «русифікації ’ ’ та ні, місцеві політичні еліти  викрадені або знищені…

У Бучі, Ірпені, Ворзелі, без сумнівно скоро і в Маріуполі, в усіх місцях, що були окуповані російськими силами, виявляються однакові сцени жахіття. Все – супутникові фото, перехоплені німецькою розвідкою розмови, свідоцтва, відео мешканців — засвідчують умисність скоєних жорстокостей.

“Це не зловживання з боку військових, але осмислена політика перевиховання шляхом застрашення українського народу’’ — попереджає фахівець Француаз Том на сайті “Росія в новинах’’ (“Desk Russie’’ http://desk-russie.eu). Масовий терор, встановлений російськими силами в Україні, відповідає необхідності швидкого просування, для подарунка росіянам перемоги з нагоди свята “Великої вітчизняної війни’’ —  перемоги над нацизмом у Другій світовій війні, що  відзначається кожного року 9 травня на Червоній площі. Факт умисного переслідування цивільних з метою застрашення населення  міг би дозволити прискорити хід війни та спорожнити міста більш швидко від їх життєвих сил. 

В цьому відношенні, призначення на чолі військових операцій на Україні генерала Олександра Дворнікова, на прізвисько “різник Сирії’’ відповідно до брутальності, з якою він керував російською війною в Алеппо у 2015 та 2016, не є добрим провіщанням. До цього додається участь найманців Вагнера та чеченців диктатора Кадирова, відомих своїм виконанням чорнової роботи Кремля.

Без сумніву, режим також є мотивованим бажанням помсти росіян, що були зупинені на підходах до Києва українським спротивом. На кінець, політика  застрашення   дозволяється культурою російської армії, де акти насильства та жорстокості є правилом. Але вона була також тероризована деякими ідеологами, близькими до Кремля,  та старим президентом Медведєвим, які закликали до “деукраїнізації’’ країни, змагаючись за знищення її історії та її назви, оскільки для Путіна Україна є “штучним’’ утворенням. 

В 30-х роках Сталін вже спробував Голодомором знищити українців. Голодомор забрав понад 5 мільйонів життів. “Мета політики Путіна  є не тільки окупація українських земель, але знищення та масивне вигнання українського народу’’ — стверджує Віталій Портніков на сайті «Росія в новинах»’. 

Все більш і більш разючою стає паралель з війною 90-х років, яку вели серби в Боснії. Підтримані президентом Сербії Мілошевичем, союзником Москви, боснійські серби, зайнялись етнічною чисткою хорватів, а особливо боснійців. Насильство застосовувалось систематичним чином, бувши використаним як зброя, що покликана вразити суспільство, посіяти страх та спонукати  до вигнання жертв (від 20.000 до 50.000) та їх сімей. Міжнародний карний трибунал по екс-Югославії визначив, що різанина в Сребрениці, на сході Боснії, де  8000 боснійських чоловіків та хлопців були вбиті людьми генерала Младича, була геноцидом. 

Міжнародне правосуддя визначить, після розслідування, яким чином кваліфікувати злочини, скоєні в Україні. В очікуванні, вони вже позначили поворот у війні. Емануель Макрон, який в ім’я Європи зберігає регулярний телефонний контакт є Путіним, більше не зміг говорити з російським президентом після виявлення трупів у Бучі. Зміст війни значним чином виходить за межі протистояння Москви та Києва. Україна, що розглядає себе як бастіон Європи, нагадує, що вона б’ється в ім’я цінностей Євросоюзу та демократії. 

Деякі країни після виявлення злочинів, скоєних в передмісті Києва, почати постачання українцям  танків та систем протиповітряної оборони.  Стосовно столиці, Київ став для європейських посадовців “місцем, що треба відвідати’’, де вони з’являються один за одним. Скільки часу їм вдаватиметься  залишатись поза війною, якщо масові злочини будуть примножуватись? 

Місце та функціїРік
1.Мерська кампанія у Києві. Повне керівництво, креатив, ідеологія, соціологія, аналітика, робота зі ЗМІ та зовнішньою рекламою, розгортання агітаційних мереж, робота з образом кандидата, робота з іміджем конкурентів, робота з комісіями, кандидатами, агітаторами;1999
2.Мерська кампанія Києва./Кличко/ Соціологічний та аналітичний супровід, видання та росповсюдження партійної газети;2006
3.Вибори до Київської міської ради. /Удар/ керівництво, креатив, ідеологія, соціологія, аналітика, робота зі ЗМІ та зовнішньою рекламою, розгортання агітаційних мереж, робота з комісіями, кандидатами, агітаторами, робота з іміджем конкурентів2015
Місце та функціїРік
1.Ведення мажоритарних кампанії по округам Києва і Житомира.1998
2.Національна кампанія партії «Наша Україна». Соціологія, аналітика.2002
3.Кампанія партії «Демократичний союз» по Харківській області2002
4.Мажоритарна кампанія у місті Могилів-Подільськ. Повне керівництво кампанією, креатив, ідеологія, соціологія, аналітика, робота зі ЗМІ та зовнішньою рекламою, розгортання агітаційних мереж, робота з образом кандидата, робота з іміджем конкурентів;2002
5.Парламентська кампанія НСНУ. Випуск партійної газети, робота зі ЗМІ та зовнішньою рекламою, робота з іміджем конкурентів, ведення агітаційної кампанії у Дніпропетровській області;2006
6.Парламентська кампанія БЮТ. Розгортання та підготовка партійних мереж до агітаційної роботи.2007
7.Мажоритарні кампанії у Львівській, Івано-Франківській, Луганській, Кіровоградській областях. Повне керівництво кампаніями, креатив, ідеологія, соціологія, аналітика, робота зі ЗМІ та зовнішньою рекламою, розгортання агітаційних мереж, робота з образом кандидата, робота з іміджем конкурентів;2012
8.Мажоритарні кампанії У Київській, Дніпропетровській та Донецькій областях. Повне керівництво кампаніями, креатив, ідеологія, соціологія, аналітика, робота зі ЗМІ та зовнішньою рекламою, розгортання агітаційних мереж, робота з образом кандидата, робота з іміджем конкурентів;2019
Місце та функціїРік
1.Кампанія Леоніда Кучми. Креатив, ідеологія, соціологія, аналітика, робота зі ЗМІ та зовнішньою рекламою, робота з іміджем конкурентів;1999
2.Кампанія Віктора Януковича. Соціологічне забезпечення, контроль польової агітації, аналітика.2004
3.Президентська кампанія Юлії Тимошенко. Розгортання та підготовка партійних організацій до роботи у форматі виборчих штабів.2010
4.Президентська кампанія Петра Порошенко у місті Слов’янску Донецької області. Супровід кампанії, креатив, ідеологія, соціологія, аналітика, робота із ЗМІ;2019