Поділитися у мережі

Share on facebook
Share on twitter
Share on linkedin

Україну приймуть до ЄС не раніше 2024 року

Прийняття України до ЄС за прискореною процедурою, подібно до спрощеної процедури прийняття Швеції та Фінляндії до НАТО, не відбудеться у червні або липні, як вимагає того правляча партія. Україна отримає лише статус «кандидата № 1», що буде подаватися в цілому «Слугами народу» як визначне досягнення, а фракція капітулянтів у їх середовищі використає це як чергову підставу для нових докорів і образ на адресу союзників, подібних до тих, які усе частіше лунають про НАТО. Втім, здобуття кандидатства замість членства й справді буде успіхом, а не причиною для смутку. Україну просто не можуть прийняти до ЄС раніше 2024 р. з об’єктивних причин.

Для вступу до ЄС потрібно відповідати двом базовим умовам – мати мінімально вільну ринкову економіку і максимально усталену демократичну політичну систему. Вимірюється це сотнями параметрів, що містилися у тому опитувальнику, який уряд України нещодавно передав ЄС. Але щодо сталої демократії є такий сталий показник, як зміна правлячої партії шляхом виборів упродовж двох виборчих циклів. Це надважливий показник, хоча його і не має в опитувальнику, саме через його очевидну важливість.

Як це працює можна розглянути на прикладі Грузії й Туреччини, які давно хочуть до ЄС, а їх не приймають.

В тому, що Грузія ще досі не у ЄС винна лише партія «Грузинська мрія». Не стільки тим, що восени 2020 р. сфальшувала результати виборів до парламенту, як тим, що залишилась правлячою партією на третій термін з 2012 р. Формально нічого жахливого у цьому не має, її опонентка партія «Єдиний національний рух» (Саакашвілі) два терміни з 2004 по 2012 р. була правлячою. У 2012 р. вона програла вибори і без проблем передала «Грузинській мрії» ключі від державного апарату. Перша зміна правлячої партії відбулась, але друга ніяк не станеться і доки вона не станеться, то не можна казати, що у Грузії усталена демократія і приймати її до ЄС. Виходячи з того, що «Грузинська мрія» і у 2024 р. не збирається йти від влади, то Грузію і після вибрів 2024 р. не приймуть до ЄС. Це безвідносно тих інтрижок, які має «Грузинська мрія» з Кремлем, та усього іншого.

Наявність багатопартійності і двох таких сеансів зміни правлячої партії, частіше ніж раз на 100 або 200 років, формальний, але надійний показник, що у країні усталена демократія і відповідна політична культура. Це показник того, що соціум функціонує як саморегульована система і це правило визнають навіть потенційні авторитаристи та фанати «сильної руки». Для здійснення таких переходів влади не потрібні революційні Майдани як в Україні, або втручання армії як у Туреччині. Більшість населення може помилятися з вибором тих, хто обіцяє соціальний прогрес, а насправді проштовхує регрес, але воно має можливість на наступних виборах виправити свою помилку. Помилятися може не тільки меншість, але й більшість. 

Декілька держав колишнього соцтабару – Польща, Східна Німеччина, Чехословаччина і навіть Китай, мали формально багатопартійну систему. Але при владі у них 45-50 років, у Китаї й досі, одна й та сама партія. Це є стовідсотковою підставою для визначення їх як автократій, незалежно від того, що вони оповідали і оповідають про себе. У СРСР не було навіть такої химерної багатопартійності. У РФ така химера є, але демократії як не було, так і не має, попри усі трюки зі змінами назв для правлячої партії та ротацію путіна на мєдвєдєва і назад до путіна.

У Туреччини зі вступом до ЄС за цим показником інша проблема. У її політичній системі поруч з парламентом і президентом майже сто років існував такий політичний інститут як армія з правом вето на їх рішення. У 1960, 1971, 1980 і 1997 рр. армія таке вето накладала. У трьох випадках розганяла і змінювала кадровий склад в обох цих політичних інституціях і ЗМІ назвали це військовими переворотами. У 1997 р. до повноцінного перевороту не дійшло, армія лише змусила прем’єр-міністра змінити законодавство, видаливши з нього положення, які сприяли ісламістам. У 2013 р. генералів, які це робили, засудили. Невдалий переворот 2016 р., у якому частково взяла участь армія, почасти вважається спробою нового реваншу і наступу ісламістів з руху Фетхуллаха Гюлена. Причетність Кремля до цього, який з осені 2015 р. докладав шалених зусиль для відставки Ердогана, теж очевидна.

У політичній системі Туреччини армія майже сто років виконувала функцію стороннього наглядача, який слідкував, щоб соціальна еволюція йшла у правильному напрямку. Така система дещо схожа на конституційні монархії Європи, де король стежить, щоб усе було демократично. Але у більшості країн ЄС, а також у Великобританії, Норвегії та Ісландії, демократія функціонує як саморегульована система і понад 70 років не потребує стороннього втручання ні армії, ні короля. Єдиний випадок, – путч франкістів у Іспанії 1981 р., зупинений королем Хуаном Карлосом, який у червні 2014 р. звільнився з цієї посади. У країнах Європи, де посади короля немає, цю функцію виконують президенти як гаранти конституції. Виняток – Франція, де усе складно.

Туреччина, де армія була чимось на зразок «провідної і керівної партії» не вкладалася у європейські моделі, попри те, що керівні партії та президенти регулярно змінювалися. Це було найголовнішою причиною, чому її відмовляли у вступі до ЄС. Невдалий військовий переворот 2016 р. і реформа політичної системи, апробована у Туреччині у липні 2018 р. на парламентських і президентських виборах, кладуть край цій традиції. Реформа Ердогана по трансформації Туреччини у президентсько-парламентську республіку, подібну до Франції і США, – це великий крок у бік сталої демократії та до вступу в ЄС. Втім, потрібно років з десять, щоб переконатися, що усе іде за планом.

Російські політологи і політологині, навіть ті, які вважають себе чистими науковцями та опозиціонерами автократії у РФ, на підставі цієї реформи зараховують Туреччину до числа автократій і наділяють Ердогана титулом «султан». Росіян зрозуміти можна, їм дуже кортить, щоб автократій у світі було більше і РФ та самі вони не виглядали поодиноким і хижим архаїзмом з планети «імперій динозаврів». Тому й вдаються до таких фейкових спецоперацій у науці, але забувають, що їхню зброю можна обернути проти їх самих.

В України своя історія. Відлік формування усталеної демократії можна було б вести від революційної хвилі 2004 р., після якої навесні 2010 р. відбулась перша зміна влади на рівні президенту і парламенту. Втім, зміна у парламенті у 2010 р. відбулась через шахрайство і зраду «Блоку Литвина», що вже було недобре. Парламентські вибори 2012 р., які пройшли не без серйозних порушень, привели до влади блок регіоналів і комуністів. Через рік узурпація влади регіоналами та загрози встановлення ними авторитарного режиму і російської окупації призвели восени 2013 р. до другої революційної хвилі. В Україні народ і революціонери за необхідністю двічі виконали функцію прогрессора, яку у Туреччині тривалий час виконувала армія і її офіцерський корпус. 

Внаслідок цього від президентських та парламентських виборів 2014 р. розпочався новий відлік циклу з двох змін, проходження яких дозволить сказати: в Україні стала демократія. На відміну від Грузії, де коаліція Саакашвілі була правлячою 8 років, в Україні цей процес поки йде у швидшому темпі,. У 2019 р. змінився без проблем не тільки президент, але й правляча партія. Коаліція «Блок Порошенко» і «Народний фронт» навіть погодилась пришвидшити на два місяці парламентські вибори на вимогу Зеленського. Отже, перший сеанс зміни відбувся і якщо восени 2023 р. партія «Слуги народу» так само піде і без проблем, то з 2024 р. можна очікувати швидкого вступу України до ЄС. Зміниться на виборах навесні 2024 р. президент чи ні, не матиме суттєвого значення, оскільки Україна за конституцією є парламентсько-президентською республікою. 

Якщо «Слуги народу» і після виборів 2023 р. залишаться правлячою партією, то вступ до ЄС зміститься для України на час після вибрів 2028 р. Тим більше, що «Слуги народу» вже тривалий час нагадують Народно-демократичну партію Леоніда Кучми, яку через аморфність і багатовекторність її поглядів влучно визначали просто як «партію влади». Це визначення цілком підходить і до партії «Грузинська мрія». Відповідно ЄС поводитиме себе з Україною як і з Грузією: буде тримати «двері відчиненими», всіляко допомагати і чекати, коли в «Слуг народу» вистачить совісті і розуму пристойно піти від влади. «Грузинська мрія» гальмує вступ Грузії до ЄС з 2016 р. на догоду Москві, хоча й не відмовляється від нього, і час від часу скаржиться на якісь його подвійні стандарти. Втім, жодної подвійності, окрім того, що у справжній демократії правляча партія має двічі змінитися. 

Українці мали гарний шанс вступити до ЄС незабаром після парламентських виборів 2012 р., якби «прокотили» на них регіоналів. Після шахрайства весною 2010 р. з «Блоком Литвина» регіонали були правлячою партією і їх програш на виборах 2012 р. означав би, що влада двічі змінилась і двері до ЄС відчинені. Але в частини людей не вистачило на це розуму, частині було байдуже, а частина казала «Ми люди маленькі, нас не питають», попри те, що вибори це і є таке опитування. Тож доречніше ображатися на самих себе, а не на союзників, які чогось швидко не дають і до ЄС чи до НАТО прискореним темпом не приймають. Якщо на сьомий рік війни лише 52% українців влітку 2021 р. підтримували вступ до НАТО, а наприкінці року понад 60% через розмови про концентрацію російських військ і можливе їх вторгнення, то які претензії до НАТО або ЄС? 

Слід зауважити, що вторгненням 24 лютого Кремль фактично запхав Україну в ЄС, тобто зробив те, проти чого галасливо виступав увесь час. Близько 4 млн українців переїхали до ЄС в якості біженців і ментально європейці вже остаточно сприймають нас як своїх, попри ухиляння окремих політиків. Після 24 лютого відбулось ментальне злиття України та ЄС, з 16 березня злиття енергетичних систем, а 19 травні на рік скасовані ввізні мита на низку товарів з нашої країни. Україна де-факто вже у ЄС, а з 2024 р. буде там і де-юре. 

Якщо Кремль мав за мету не допустити цього, то він вже остаточно досяг зворотного. Тож вочевидь його метою було не утримати українців від вступу до ЄС, а загарбати нашу країну і перетворите її на суцільне поле для експорту зернових, а населення міст депортувати до РФ, щоб закрити там демографічні дірки.

Сергій Климовський

Місце та функціїРік
1.Мерська кампанія у Києві. Повне керівництво, креатив, ідеологія, соціологія, аналітика, робота зі ЗМІ та зовнішньою рекламою, розгортання агітаційних мереж, робота з образом кандидата, робота з іміджем конкурентів, робота з комісіями, кандидатами, агітаторами;1999
2.Мерська кампанія Києва./Кличко/ Соціологічний та аналітичний супровід, видання та росповсюдження партійної газети;2006
3.Вибори до Київської міської ради. /Удар/ керівництво, креатив, ідеологія, соціологія, аналітика, робота зі ЗМІ та зовнішньою рекламою, розгортання агітаційних мереж, робота з комісіями, кандидатами, агітаторами, робота з іміджем конкурентів2015
Місце та функціїРік
1.Ведення мажоритарних кампанії по округам Києва і Житомира.1998
2.Національна кампанія партії «Наша Україна». Соціологія, аналітика.2002
3.Кампанія партії «Демократичний союз» по Харківській області2002
4.Мажоритарна кампанія у місті Могилів-Подільськ. Повне керівництво кампанією, креатив, ідеологія, соціологія, аналітика, робота зі ЗМІ та зовнішньою рекламою, розгортання агітаційних мереж, робота з образом кандидата, робота з іміджем конкурентів;2002
5.Парламентська кампанія НСНУ. Випуск партійної газети, робота зі ЗМІ та зовнішньою рекламою, робота з іміджем конкурентів, ведення агітаційної кампанії у Дніпропетровській області;2006
6.Парламентська кампанія БЮТ. Розгортання та підготовка партійних мереж до агітаційної роботи.2007
7.Мажоритарні кампанії у Львівській, Івано-Франківській, Луганській, Кіровоградській областях. Повне керівництво кампаніями, креатив, ідеологія, соціологія, аналітика, робота зі ЗМІ та зовнішньою рекламою, розгортання агітаційних мереж, робота з образом кандидата, робота з іміджем конкурентів;2012
8.Мажоритарні кампанії У Київській, Дніпропетровській та Донецькій областях. Повне керівництво кампаніями, креатив, ідеологія, соціологія, аналітика, робота зі ЗМІ та зовнішньою рекламою, розгортання агітаційних мереж, робота з образом кандидата, робота з іміджем конкурентів;2019
Місце та функціїРік
1.Кампанія Леоніда Кучми. Креатив, ідеологія, соціологія, аналітика, робота зі ЗМІ та зовнішньою рекламою, робота з іміджем конкурентів;1999
2.Кампанія Віктора Януковича. Соціологічне забезпечення, контроль польової агітації, аналітика.2004
3.Президентська кампанія Юлії Тимошенко. Розгортання та підготовка партійних організацій до роботи у форматі виборчих штабів.2010
4.Президентська кампанія Петра Порошенко у місті Слов’янску Донецької області. Супровід кампанії, креатив, ідеологія, соціологія, аналітика, робота із ЗМІ;2019