Поділитися у мережі

Share on facebook
Share on twitter
Share on linkedin

Вікна Парижу. Частина 2.

9 травня 2022 переобраний французький президент Емануель Макрон відкрив свій новий президентський  термін виступом в Європарламенті, де зараз головує Франція, зі своїм баченням  встановлення миру в Європі без спокуси “приниження’’ Росії Заходом. Того ж дня президент Макрон та німецький канцлер Шольц в Берліні закликали до відновлення переговорів, які б гарантували “збереження обличчя’’російського президента. 

Коментуючи  того ж дня  цю ініціативу, Ліонель Жоспан, колишній прем’єр-міністр соціаліст, зазначив у своєму виступі на BFMTV, що тематика приниження Росії  не є слушною в ситуації російської агресії проти України. 

25 травня 2022 часопис Ouest France  повідомляє: “французькі гармати  CAESAR виходять на сцену проти російської артилерії на сході України’’.

Ізабель Ласер “Теорія “приниження Росії’’ Заходом спростовується’’
25-03-2022

       НАТО знаходиться в осерді теорії “приниження’’, від якого буцім-то Захід заставляє страждати  путінську Росію. Розроблена в Кремлі, ця теза була запозичена в Сполучених штатах двома корифеями американської іноземної політики Кіссінджером та Бжезинським, та в Європі неореалістами та старими спеціалістами з СРСР, такими як Гелен Карер д’Анкос[1]. Згідно з ними, західні країни не тільки “забули’’ про Росію, що починаючи з кінця існування Радянського  Союзу, борсалася в економічних проблемах, але також вчинили “агресію’’ проти неї,  поширивши Атлантичну співдружність на старі радянські республіки СРСР, що здобули свою незалежність. 

       Наближаючись до України, країни НАТО буцім-то ігнорували життєві потреби Росії, нав’язані географічним положенням, історією, культурою, у встановленні навколо неї поясу безпеки, який би захищав її від збочених впливів Заходу. Цей дискурс був з силою підхоплений, починаючи з мюнхенської конференції 2007 року, де Путін вперше напав на своїх  приголомшених західних партнерів : “Росії  більш ніж достатньо приниження, постійних зазіхань на її інтереси, і відтепер ці інтереси будуть привалювати’’.

       Теорія приниження, що апостеріорі слугує виправданням агресії Росії проти її сусідів,  спростовується, однак  спеціалістами, але також і російськими демократами. Перш за все на економічному рівні. Як нагадує Алан Фрашон у своїй  останній статті в часописі “Ле Монд’, західні країни дуже широко допомагали Росії, сподіваючись, що вона пристане до західного табору після розвалу СРСР. Вони відкрили для неї двері МВФ в 1992 та Світового банку, що дозволяло Росії отримувати позики на мільярди доларів. Також в 1996 Москва увійшла в Раду Європи, а наступного року G7 була трансформована в G8. В 1998 Вашингтон надав російському уряду допомогу, коли виникла криз карбованця. І навіть після  захоплення Путіним  частини Грузії (2008) та Криму(2014), Захід продовжував пропонувати Кремлю партнерство та діалог, сподіваючись улестити  Путіна. 

       Далі стосовно НАТО. Після розвалу СРСР, відношення між Атлантичним альянсом та Росією є радше добрими. Обидві сторони підписують Партнерство заради миру в 1997, Установчий акт в 1997 та засновують Раду у 2002. В цей період деякі навіть передбачають вступ Росії в НАТО. Що стосується теорії обіцянки непоширення НАТО, що буцімто була дана президентом Джорджем Бушем та державним секретарем Бейкером Михайлу Горбачову та зраджена американською стороною, то,  як пояснює спеціаліст Ніколя Тензер,  “це є чемною легендою, постійно повторюваною російською державною пропагандою’’. В лютому 1990, на цьому славнозвісному зібранні, обговорювались умови об’єднання Німеччини, і що насправді гарантували американці, так це не розміщення солдатів та озброєнь у Східній Німеччині. Ще меншим чином обговорення могло стосуватись інших країн Європи або колишнього СРСР, бо в більшості з них режим ще не впав і Варшавський договір все ще існує. Архів Михайла Горбачова підтвердив пізніше, що питання розширення НАТО на схід ще не стояло. Крім того, вступ країн Центральної та Східної Європи в НАТО буде мати місце  набагато пізніше, в 1999, десять років  після падіння Берлінської стіни. 

       Ще стосовно НАТО.  Воно представляється кремлівською пропагандою та її посередниками як джерело конфлікту між Росією та Україною. Однак, під час Бухарестського саміту 2008, його члени, після вето Німеччини та Франції, відмовились започаткувати процес вступу до Альянсу для України та Грузії, залишаючи їм відкриті двері на майбутнє. Стосовно акту насильства Росії щодо України у 2014, то він був відповіддю на Угоду асоціації, яку хотів укласти Київ та ЄС. Більше ніж НАТО, яке з часу падіння комунізму намагається себе перевизначити, Путін є наляканий кольоровими революціями, які потрясли старі радянські республіки та поширенням цінностей свободи та демократії в його зоні впливу. 

       Помилка Заходу була в тому, що він недооцінив гнів та злобу Кремля після західних військових втручань в Іраку, Косовому, та Лівії. Але вона  полягає  особливо в тому, що він залишався сліпим стосовно імперських амбіцій Путіна. Від Грузії до України, через Білорусь та Казахстан, це реставрація Великої Росії мотивує російського президента, більше ніж його протистояння НАТО. “Війна демонструє певну постійність  російської історії’, “невтомну  волю до експансії’’, пише спеціаліст з Російської історії Стівен Коткін в New Yorker.   Від царської Росії до путінської Росії, через СРСР, російські автократи завжди вирушали на захоплення своїх сусідів. Француаз Том цитує Дмитра Рогозіна, голову комітету закордонних справ Думи у 2001: “це не для НАТО розширятись на схід, це для Росії розширятись на Захід’’. 

       Неореалісти заперечували потугу сподівань на суверенітет колишніх країн СРСР, які після звільнення від комуністичної диктатури, бажали, щоб НАТО їх врятувало від повернення тоталітаризм, що зараз поєднував  СРСР та Царську імперію. Путін також недооцінив визначеність та спротив України, існування якої як нації  він заперечував, стверджуючи що її народ утворює єдність з народом російським. Зробивши вибір після розвалу СРСР  та двох повстань у 2004 та 2014,  на користь свободи та демократії, Україна віддалилась політично від Росії, навіть без допомоги НАТО.

       Зрештою, саме  Росія не знайшла свого місця в Європі після холодної війни. Зберігаючи все більш та більш авторитарну модель, сперту на репресії, та виставляючи демократичну модель як ворога, що має бути поборений,  саме вона є загрозою для своїх сусідів. 

Аріон Дюпон “Чому Франції властивий сором’язливий пацифізм’’ 
21-05-2022 , Le Monde
(матеріал подається зі скороченнями)

       В Німеччині та Італії питання постачання зброї Україні спричиняє все більше дебатів. Для французів першість, надана поняттю миру між націями,  не є  безперечною саме з огляду  на  пам’ять про поразку в червні 1940.

       Що ніхто у Франції, не більше ніж в Європі, не є прихильником збройного конфлікту на континенті, то це очевидність, яка ще недавно, не потребувала явного формулювання. Це загальне прагнення до миру вимальовується, однак, знову від початку вторгнення Росії в Україну 24 лютого: одностайно  визначене від початку як “невиправдане’’, воно сприймається в “архаїчній’’ манері значною більшістю політикуму як “злочин’’, який порушив мир, що, як уявлялось,  був встановлений на європейському  континенті. 

       Якщо обурення проти цієї війни спричинилося у Франції до численних закликів та маневрів — дипломатичних, економічних та політичних — з наміром зупинити військові дії, то вибір глави держави  надати стійку військову підтримку Україні з постачанням зброї захисту, але також і складних систем озброєнь  видається був також об’єктом широкого консенсусу. 

       Вочевидь, під час президентської кампанії, було декілька боязких засуджень як першої, так і другої позиції. Жан-Люк Меланшон  закликав зокрема на початку березня до недовіри щодо “розпалювачів війни’’, до деескалації, порівнюю чи себе з фігурою Жореса — позиція, що коштувала йому  тавра  “ легкодухого “мюнхенця’’  з боку табору еколога Яніка Жадо. Але два місяці пізніше та після  переобрання Емануеля Макрона треба констатувати, що його закордонна  політика викликає зовсім небагато заперечень як з боку суспільної думки, так і політикуму. 

       Це суперечність між закликами до миру та наданням наступальних озброєнь  може ще більш здивувати тим, що ті самі обіцянки викликають зовсім інший спротив в сусідніх європейських країнах. Так в Італії уряд Маріо Драгі розділився стосовно питання  слушності надання озброєнь українській армії: рух “П’ять зірок’’ відтак повернувся до цілковитого пацифізму, що він сповідував від свого заснування. В Німеччині сумнів стосовно надання військової допомоги Україні  в ім’я пацифізму висловлюється  на вулиці та в середовищі інтелектуалів від початку конфлікту з тим більшою силою, що уряд Олафа Шольца підтримує  відтепер  історичну переміну в німецькій  політиці озброєнь. 

       Треба нагадати, що захист миру як засіб розвитку  та добробуту  народу поширюється впродовж  ХУІІІ ст у філософії Просвітництва. Том ХІ Енциклопедії, опублікований в 1765, зазначає в статті “Мир’’: “Якщо розум править людьми, якщо він володарює над провідниками нації як йому і личить, ми ніколи не побачимо того, що вони необачно  піддадуться жахіттям війни’’. Так що Французька революція, що воліє бути “донькою Просвітництва’’, декларує відтак в декреті від 22 травня 1790, що французька нація “відмовляється до вчинення будь-якої війни з метою завоювань та заявляє, що вона ніколи не застосує силу проти свободи жодного народу’’.

       Прото-пацифістська ейфорія Революції триває недовго. Необхідність взятись до зброї стверджується від 1792. Це блискавичне звернення до войовничості  — за відомим  виключенням Робесп’єра, прихильника миру — на початку робиться з прагматичних міркувань, як зазначає історик Анна де Матан (Anne de Mathan, 1970, історикиня, спеціаліст з Французької революції) : “В ці часи конституційна монархія, а потім особливо республіка, є аномальними в Європі. Без занурення в теологічні міркування, в тканині  монархічної Європи кінця ХУІІІ ст. утвердження республіки, як гадається, має відбутись як в Америці за допомогою зброї’’.

       Треба дочекатись другої половини ХІХ ст, щоб мир знову почав цінитись в публічному просторі. В 1867 , тоді як Франція  тільки но уникла війни з Пруссією, клімат, що царює в опозиційному таборі, широко схиляється до сприяння миру та роззброєння.  Якщо ці дочасні пацифістські рухи — сам термін виникне тільки в 1901 — мають спільним те, що намагаються уникнути війни, вони не захищають мир з однакових причин та не передбачають тих самих засобів його досягнення. Як зазначає Ремі Фабр ( Rémi Fabre), професор-емеріт університету Париж-Кретей, мається спочатку “буржуазний’’пацифізм. Його прихильники — державні діячі, промисловці, інтелектуали — впевнені, що шляхом вільної торгівлі люди дійдуть до мирного співіснування.  Згуртовані в “лігах за мир’’, вони   мають намір  розглядати арбітраж як спосіб вирішення конфліктів між націями та встановити перше міжнародне  право. 

       Інші супротивники режиму, республіканські пацифісти, не поділяють їх поглядів. Як нагадує Ремі Фабр, “Віктор Гюго гадає, що універсальний мир та братерство  запанують знищені  тиранії як тільки будуть знищені тиранії й республіки, засновані на праві народів на самоуправління, будуть встановлені скрізь на Землі’’. Його прихильники, що масово  опинилися на вигнанні після революції 1848 , передбачають навіть майбутні “Сполучені штати Європи’’. Трохи пізніше, виникнуть  робітничі пацифістські течії та пацифістські течії  революціонерів, що досягнуть значних розмірів в переддень війни 1914.  Вони будуть складати найбільш значну течію французького пацифізму того часу, однак без звернення до терміну “пацифізм’’, який на їх думку занадто пов’язаний з буржуазним пацифістським рухом. 

       Ці течії, що великою мірою вийшли з Інтернаціоналу робітників, розглядають війну як продукт капіталізм, знищення якого дозволило б утвердження світу без конфліктів. Всупереч ліберальному пацифізму, вони звертаються до народних верств та сповідують звернення до загального страйку та непокори. Деякі з них, такі як  антимілітаристський рух анархістів та революційних синдикалістів, закликають до відмови від військової служби та навіть вбачають у війні нагоду для революції. 

       Посилений послідовністю дипломатичних криз та війн початку ХХ ст. (російсько-японська війна 1904-5, марокканська війна 1905, війна на Балканах 1913-4), загальний клімат сподівань на мир не завадив втягненню Франції в Першу світову війну. 

       Перша світова, однак, не приглушує пацифізм у Франції. Насправді в середині 20-х років вимальовується широкий консенсус навколо позиції Аристида Бріана, прихильній “колективній безпеці’’ (тобто встановленню міжнародної системи , що мала б попередити та унеможливити агресії),  міжнародному праву та заснуванню Товариства націй(la Société des nations — SDN). Спільні зусилля цих нових речників  миру завершуються укладенням дуже символічного пакту Бріана-Келлогга в 1928, договору, підписаного шістдесятьма трьома країнами, який би мав поставити “війну поза законом’’. 

       Цей пацифізм, часом кваліфікований як “юридичний’’, починає втрачати свій вплив на початку наступного десятиліття, в той час, як суспільна думка стурбована економічною кризою 1929, приходом до влади фашизму в Італії та зростанням сили депутатів німецької робітничої націонал-соціалістичної партії. Все більш зростає число прихильників “роззброєння’’, які вимагають скорочення і потім знищення під беззаперечним контролем всіх озброєнь. Але на великій Конференції по скороченню та обмеженню озброєнь 1932-4 , організованій SND, цей новий пацифістський фронт виявляється розділеним та ускладненим : французькі пацифісти розриваються між радикальними соціалістами, прихильниками роззброєння, що підпорядковане безпеці, та комуністами, прихильниками тотального роззброєння. 

       Як зазначає Моріс Ваіс (Maurice Vaisse) (1942, історик, спеціаліст з питань закордонної політики та оборони), невдача конференції по роззброєнню та прихід до влади Гітлера, глибоко поділяти суспільну думку, що призводить до паралічу зовнішньої політики Франції. Нездатна узгодити наступні кроки, суспільна думка звертається до єдиного лозунгу “уникнути війну!’’, зберігаючи мир всіма можливими засобами, що призведе до політики умиротворення Гітлера. 

       У вересні 1938 палата представників в кількості 535 депутатів, проти 75, з яких 73 комуністи (PCF), підтримає  мюнхенські угоди. На думку Моріса Ваіс, мюнхенські угоди відповідали деякій суголосності різному пацифізмі: з одного боку пацифізму переконання, що є лівим пацифізмом, та з другого боку кон’юнктурного  правого пацифізму. 

       Останній спирався на констатацію, що британці, як виглядало,  не вирішили втрутитись, та на переконання, що французька армія не готова до конфлікту такого розмаху, а також на певну форму симпатії до авторитарних режимів та антикомунізм, що змушував  протистояти позиції компартії (PCF). Після підписання угоди, Леон Блюм скаже, що був поділений між “легкодухим полегшенням та ганьбою’’. 

       Реакція на мілітаризм Гітлера не забарилася. Патріотичний рефлекс бере вгору над пацифістськими міркуваннями, хоча дуже вкоріненими в суспільстві. Як зазначає Моріс Ваіс, “ці перегрупування призводять до певного прояснення. Стає видно, що “справжні’’ пацифісти, пацифісти радикальні, складають меншість: деяка меншість з боку крайніх правих, більш менш профашистських; та меншість інтегральних пацифістів з французької секції Інтернаціоналу робітників, синдикалістів та інтелектуалів, що продовжують  відкидати війну в 1939’’. 

       Але це не цей урок засвоїть післявоєнна Франція, жертва  справжнього “мюнхенського синдрому’’.  Моріс Ваіс зазначає, що “коротко та грубо кажучи, ми закидаємо  пацифізму 30-х років те, що Франція не була здатною до захисту супроти Німеччини, та відповідно всі приниження, з цим пов’язані: дуже швидку поразку, окупацію частини, а потім і всієї території, компроміс Віші …’’. 

       Дискредитовані, різні міжвоєнні  пацифістські позиції будуть слугувати відтак одночасно об’єктом посилання та застрашення, часом  з метою схилити уряд до військових інтервенцій, як це було в 1956 в Суеці. 

       Отож,  доктрина пацифізму не мала б пережити  великі війни, нав’язані Гексагону сусідами між 1870 та 1945? Моріс Ваісе підтверджує: “В Німеччині Друга світова війна розглядається як наслідок мілітаризму; у Франції вона розглядається як наслідок пацифізму’’.  І якщо це бачення схиляється вочевидь до змішання  різних пацифістських позицій, які, проте не розташовують  мир  на одному й тому самому рівні на шкалі цінностей, воно  продовжує  живитись  національною травмою, якою як була, так і залишається болюча поразка в червні 1940.

       Подія, наслідки якої все ще відчутні і сьогодні, як можна констатувати, зважаючи на дуже незначну реакцію суспільної думки на чисельні і різноманітні військові місії в Афганістані, Малі, або Сахелі, або поряд з цим на її  прихильність  до статусу “ядерної потуги’’ Франції, що деякими  спеціалістами розглядається як нова лінія Мажіно. “Якщо мир залишається суттєвою, життєвою та абсолютною  вартістю у Франції, сам  пацифізм таким не є’’, резюмує Моріс Ваіс. Констатація, яка, як видається, не спростовується — поки що —   сучасною реакцією  на ситуацію в Україні.


[1]    Постійний секретар Французької академії.

Місце та функціїРік
1.Мерська кампанія у Києві. Повне керівництво, креатив, ідеологія, соціологія, аналітика, робота зі ЗМІ та зовнішньою рекламою, розгортання агітаційних мереж, робота з образом кандидата, робота з іміджем конкурентів, робота з комісіями, кандидатами, агітаторами;1999
2.Мерська кампанія Києва./Кличко/ Соціологічний та аналітичний супровід, видання та росповсюдження партійної газети;2006
3.Вибори до Київської міської ради. /Удар/ керівництво, креатив, ідеологія, соціологія, аналітика, робота зі ЗМІ та зовнішньою рекламою, розгортання агітаційних мереж, робота з комісіями, кандидатами, агітаторами, робота з іміджем конкурентів2015
Місце та функціїРік
1.Ведення мажоритарних кампанії по округам Києва і Житомира.1998
2.Національна кампанія партії «Наша Україна». Соціологія, аналітика.2002
3.Кампанія партії «Демократичний союз» по Харківській області2002
4.Мажоритарна кампанія у місті Могилів-Подільськ. Повне керівництво кампанією, креатив, ідеологія, соціологія, аналітика, робота зі ЗМІ та зовнішньою рекламою, розгортання агітаційних мереж, робота з образом кандидата, робота з іміджем конкурентів;2002
5.Парламентська кампанія НСНУ. Випуск партійної газети, робота зі ЗМІ та зовнішньою рекламою, робота з іміджем конкурентів, ведення агітаційної кампанії у Дніпропетровській області;2006
6.Парламентська кампанія БЮТ. Розгортання та підготовка партійних мереж до агітаційної роботи.2007
7.Мажоритарні кампанії у Львівській, Івано-Франківській, Луганській, Кіровоградській областях. Повне керівництво кампаніями, креатив, ідеологія, соціологія, аналітика, робота зі ЗМІ та зовнішньою рекламою, розгортання агітаційних мереж, робота з образом кандидата, робота з іміджем конкурентів;2012
8.Мажоритарні кампанії У Київській, Дніпропетровській та Донецькій областях. Повне керівництво кампаніями, креатив, ідеологія, соціологія, аналітика, робота зі ЗМІ та зовнішньою рекламою, розгортання агітаційних мереж, робота з образом кандидата, робота з іміджем конкурентів;2019
Місце та функціїРік
1.Кампанія Леоніда Кучми. Креатив, ідеологія, соціологія, аналітика, робота зі ЗМІ та зовнішньою рекламою, робота з іміджем конкурентів;1999
2.Кампанія Віктора Януковича. Соціологічне забезпечення, контроль польової агітації, аналітика.2004
3.Президентська кампанія Юлії Тимошенко. Розгортання та підготовка партійних організацій до роботи у форматі виборчих штабів.2010
4.Президентська кампанія Петра Порошенко у місті Слов’янску Донецької області. Супровід кампанії, креатив, ідеологія, соціологія, аналітика, робота із ЗМІ;2019