Поділитися у мережі

Share on facebook
Share on twitter
Share on linkedin

Вікна Парижу 3

Після переобрання президента Емануеля Макрона 24-04-2022 в центрі суспільних дебатів опинилось питання призначення прем’єр-міністра та формування уряду. Створивши коаліцію з комуністами, соціалістами та зеленими (NUPES), а фактично їх поглинувши, крайні ліві під проводом Ж-Л. Меланшона йдуть на майбутні парламентські вибори з метою отримати більшість в Національній асамблеї під лозунгом “Меланшон — прем’єр-міністр!’’.

Зі свого боку, голова держави з цією ж метою, вірний своїй політиці “…і одночасно…’’, що передбачає задоволення потреб як лівого, так і правого електорату, призначив прем’єр-міністром жінку — другий випадок в сучасній історії Франції — Елізабет Борн (Elisabeth Borne, 1961), в минулому приналежну табору соціалістів, яка була офіційно представлена як “Madame la Premire Ministre’’ (визначений артикль жіночого роду), що виглядало невеликою гендерною революцією стосовно мовної норми, встановленої Французькою академією, “Madame le Premier Ministre’’(визначений артикль чоловічого роду). У сформованому уряді поряд з міністрами, в минулому приналежними правиці, опинилися і представники лівого й екологічного налаштування. При цьому на пост міністра освіти було призначено науковця, історика — Пап Ндіайа (Pар Ndiaye), що спричинилося до значної суспільної дискусії.

Жан-Марк Пруст “Що криється за бурхливою расистською
хвилею стосовно Пап Ндіайа?’’ 22-05-2022, Slate
(текст подано зі скороченнями)

Прихід історика на пост очільника Міністерства освіти мало б бути буденною подією. Що є більш банальним, а ніж той факт, що блискучий шкільний та університетський шлях приводить на вулицю  Ґренель?

       Тільки-но призначений міністром освіти, Пап Ндіай отримав залп негативних реакцій на своє призначення, одну більш  нікчемну за іншу —  бурхливу расистську хвилю, яка б мала нас всіх зганьбити.  Не буду тут цитувати все це. 

       Поговоримо про приклади мазанини, що виставляють міністра в якості слуги “макронізму’’. Факт призначення його Емануелем Макроном виявляється достатнім, щоб позбавити людину здатності  вільного вибору. Напроти, хто буде хвалитись відмовою від   посади, побачить привітання з приводу його сміливості. Це смішно, але це так. Напишемо  ясно: посада була йому запропонована та пропозиція була прийнята. Пап Ндіай здатен вибирати та вирішувати. 

Посилання на “ідеологію woke’’

       Подивимось, що кажуть інші посилання, які вбачають в цьому призначенні проникнення ідеології woke в Міністерство освіти, пориваючи з “республіканською лінією’’ в освіті, зі школою “наших предків’’ — Ах! Старі добрі часи залізних правил — і які бояться “антибілої налаштованості’’ міністра, який дозволив собі відвідати зібрання, закрите для білих. Змальовується  жахливе бачення: “Раніше діти підводились, коли директор заходив до класу. Разом з Пап Ндіайем, вони матимуть стати на одне коліно та вибачатись бути білими’’ — ні, я не назву автора цих  низьких заяв. 

Вправний та збочений расизм…

       Належить, однак уточнити, про який расизм йдеться. Мені видається, що Пап Ндіай не був жертвою расизму, оскільки він чорношкірий. Вже були чорношкірі  міністри в уряді, що не спричинялось до дискусії. Вони мали право на славу або на безликість та байдужість,  на  успіх або невдачу, як і всі. 

       Видається, що Пап Ндіай не був жертвою расизму за свої  ідеї, публікуючи свої праці “Чорні американці — на марші за рівність’’ або “Як бути чорношкірим. Есей про одну французьку меншість’’. Я глибоко переконаний, що його наклепники ніколи не гортали його творів.

       Ні, расизм, що поціляти Пап Ндіайа, є більш збоченим, можливо більш неочікуваним, аніж просте несприйняття кольору шкіри або “чорного мислення’’. Міністр освіти  зазнав расистських атак, оскільки він є чорношкірий та оскільки він написав дослідження про умови існування чорношкірих. Саме поєднання цих двох чинників, ця зустріч тіла та мислення є непереносною в очах багатьох. 

….і щоб заперечити його право мислити

       Ах! Якби він залишався на своєму місці скромного університетського викладача! Якби він зволив цікавитись театром Мариво, розведенням устриць, екологічним сільським господарством індіанців Ґварені, або нестабільністю кілець Сатурну, на телепередачах та в соціальних мережах ми б швидко звернулись до його ерудиції і на цьому б зупинились. Але що він насмілився питатись про расизм, про умови існування чорношкірих, що він вибрав дослідження історичного та соціального характеру свого кольору шкіри — ось що є незносним. Пап Ндіай мислить і осмислює себе і осмислює нас. І це осмислення, ще навіть перед тим, як бути прочитаним, сприймається як загроза. 

       Більш ніж дотичний до кольору шкіри, цей расизм є всепроникним. Він поширюється в нас покрученими шляхами. Він демонструє, що ми — я вживаю тут “ми’’ в колективному сенсі з обачністю —  вважаємо, що існують певні теми, які зарезервовані за одними особами, а не за іншими. В такому випадку, Чорношкірий не повинен був питатись про свої власні умови існування. Білий зробив би це  (краще?) на його місці. Трагічний  інтелектуальний домашній арешт!

       Пап Ндіай був блискучим учнем, а потім блискучим студентом. Неймовірним. Він пройшов та  переміг в надскладних конкурсах. Він викладав в престижних університетах. Він захистив дисертацію. Публікувався. Він взяв участь у дебатах, аргументував, слухав, розмірковував. Це дослідник, інтелектуал, яких Франція регулярно продукує. Закладемось, що більшість  критики виходить від осіб, що не знайомі з його працями і які хотіли б ці останні просто були відсутні. Відтак, було б добре, щоб Пап Ндіай нічого б не говорив, ні писав. Хотілося б, його бачити безмовним інтелектуалом. 

       […]     

       Ми в 2022 і великий інтелектуал є міністром освіти. Його ім’я Пап Ндіай і він є чорношкірий.  Для нашого комфорту, треба б було, щоб він підняв платню вчителям і, особливо, щоб більш не мислив та мовчав. Він не буде таким  і це добре. Закладемось, що він буде продовжувати мислити, писати та живити дискусії. Можливо навіть не забуде підвищити платню вчителям. 

Брюно Латур “Європейський ґрунт продовжує змінюватись під нашими ногами? (Війна в Україні та кліматична війна: два територіальні конфлікти з колоніальним корінням накладаються один на одного)’’ Виступ на конференції  “Після  вторгнення в Україну,  Європа в стані міжвладдя’’ (17 травня, Сорбона). Подано зі скороченнями. 

       […]

       Назву “Після  вторгнення в Україну,  Європа в стані міжвладдя’’ я розумію наступним чином : не існує владної  інстанції, до  якої ми можемо апелювати.

       Ситуація  в усякій місцині завжди пов’язана з певним випробуванням. Саме коли є випробування, ми розташовуємо себе деінде на певному ґрунті. Слово “ситуація’’, як  ми часто забуваємо,  пов’язано з деякою формою територіального вкорінення,  спричинене певним випробуванням, що ми зазнаємо, яке, захоплюючи нас  зненацька, дозволяє в по-іншому  визначити, де ми знаходимось. 

       Я візьму простий приклад:  ті, хто були в Руані в 2019 в момент пожежі  хімзаводу Лубрізоль, водночас відчули себе розташованими в місті іншим чином, в залежності від того,   чи вони знаходились близько або далеко від токсичного газу. Вони відстежувати зі страхом  поширення газу, щоб дізнатись “де вони знаходяться’’. Вони уявляли себе мешканцями міста і  вони опинились перемішеними частково в інше місце, в самий центр  індустріальної зони високого ризику. Протягом декількох тижнів, ґрунт життя мешканців Руану частково визначався випробуванням, спричиненим пожежею. Цю річ просто зрозуміти. Сьогодні, індійці та пакистанці, що переносять температури біля 50*, розташовані трагічним чином на ґрунті, який вони ризикують вимушено  полишити з причини нестерпної  температури  для людського тіла, яким ми є, принаймні тіла незаможних верств. Те, що відбулось зі вторгненням  танків з позначкою Z на українському кордоні й що ми, також ми європейці,  усвідомили нарешті, це  є випробуванням ситуацією, випробуванням, що по іншому  визначає місце, де ми знаходимось, і одночасно те, який народ  ми утворюємо зі  збентеженими й стражденними людьми навколо нас. Враз  ми більш не знаходились в тому самому просторі.  І це є правилом для всіх ситуацій: місце, де ми знаходимось, і народ, який ми утворюємо, не є деякою абстракцією — це завжди результат деякого струсу. Мій аргумент є досить простим для розуміння: з огляду на випробування, накинутого множинними зазнаними нами наразі конфліктами, яке в повну силу вдаряє по українцях, який ґрунт відтепер знаходяться під ногами Європейців? Чи накопичення актуальних криз дозволяє Європі віднайти нарешті ґрунт, який відповідає цьому чудовому інституційному винаходу, на який ми продовжуємо  дивитись  так, ніби він ширяє  поза ґрунтом та без відповідного йому народу? 

       Я підійду до цього питання, виходячи й з двох точок зору, трохи зсунутих, не бувши спеціалістом ні з геополітики, ні з військової справи. 

       Перший зсув. Я цікавлюсь Європою-інституцією, але тією ж мірою Європою як землею, як ґрунтом, як turf,  як land, або запозичаючи німецький вираз Haimat, враховуючи всі складності цього терміну.  Іншими словами, я був завжди здивованим, коли йшлося про Францію, наприклад, що ми легко розрізнюємо критику уряду —  ми ніколи не позбавляємо себе цієї нагоди! — без того, щоб це було загрозою глибинній прихильності до Франції як країни. Кожний може критикувати уряд та, з усім тим, відчувати себе причетним, прив’язаним до чогось, що є простором, територією, історією,  тобто ситуацією, що визначає для нього або неї  те, що значить бути французом. Я завжди дивуюсь, що це не має місця стосовно Європи.  На жаль, коли ми говоримо про неї,  ми маємо на увазі тільки Брюссель,  в той час, як це також ґрунт, певна приналежність, множина зв’язків, що завдячує війнам, пам’яті, випробуванням вигнаннями та міграціям, різним катастрофам, які зазнавали всі європейці. Отож, я завжди цікавлюсь цим необхідним зв’язком між двома аспектами моєї ситуації. Якщо я вживаю слово “ґрунт’’, то це тому, що воно мені дозволить  примножити конотації, що супроводжують  цей термін радше в реакційних літератур і — це ґрунт як  ідентичність — аж до множинних наукових праць стосовно ґрунту на цей раз  як гумусу, геології, клімату, екосистеми —  це ґрунт заново матеріалізований — і який, як вам відомо,  є дуже загроженим. Звідси питання: на який ґрунт можуть приземлитись європейці?

       Другий зсув.  Вас це не здивує : я вірю, що  необхідно тісно пов’язати  територіальну війну, ведену Росією в Україні, та цю іншу війну однаково територіальну, ведену кліматичною кризою в широкому сенсі слова.  Оскільки тут також йдеться  про територіальну війну. На сьогодні,  в Пакистані як і в Індії, температура 50* асоціюється з вторгненням європейських народів, зокрема англомовних, які протягом двох століть змінювали  температуру планети, що відповідає певному захопленню території Індії настільки ж очевидному  як і в епоху колоніальних завоювань, з виникненням  британського раджу. Тобто ми не маємо справу з певного сорту “класичною’’ територіальною війною і потім поряд   “клопоти з навколишнім середовищем’’, як ми все ще продовжуємо казати в  дуже дивний спосіб, але з двома конфліктами, які є територіальними конфліктами стосовно окупації ґрунтів іншими державами шляхом насильства, яке здійснюється цими державами на цій території. І якщо ми повністю маємо рацію, характеризуючи конфлікт в Україні як колоніальну війну, то це ще більшою мірою стосується війн кліматичних. 

       Проте у двох випадках слово “війна’’ не викликає однакового резонансу. Ми тільки можемо бути враженими  на початку війни в Україні тим виключним контрастом між швидкістю, з якою ми змогли мобілізувати енергію, пристрасті, знання для відповіді на прохання підтримки у спосіб , що приголомшив росіян. Те, чим ми володіємо на жаль  здавна, ми європейці, так це репертуар слушних дій, коли йдеться про війну! “Великий континент» — Європа — вочевидь зроблений, сформований, зітканий територіальними війнами. В той час як у випадку питань екології, на превеликий жаль людей, що працюють над питаннями клімату, наші налаштування радше пов’язуються із застиглістю, завданням клопоту, а не з  мобілізацією. Наскільки ми швидкі в мобілізації пристрастей стосовно територіальної війни номер один, та здатні швидко організувати цей виключне приймання біженців з України, надсилати зброю та накласти санкції, настільки стосовно територіального конфліктний номер два, ми залишаємось у підвішеному стані, стані невизначеності, паралічу, скепсису на практиці, якщо не в мисленні. 

       Однак П’єр Шарбон’є у своїй розвідці стосовно “екології війни’’ слушно підкреслив, що  російська нафта та газ водночас стали  відразу і стратегічною зброєю та великим викликом для екологічного транзиту економіки. Тут, по меншій мірі, два територіальних конфлікти переплітаються, оскільки  виглядає скандальним для всіх  платити мільярди  євро росіянам для атаки українців, на підтримку яких ми претендуємо. Вмить, це питання, яке кінець кінцем було пов’язане з конфліктом номер два — яким чином змінити наші джерела енергії, базовані на вуглеці? , зважаючи на цю звичну нездатність діяти,  виявляється прив’язаним до територіального конфлікту номер один та стає військовою стратегічною проблемою. Відтак ми започаткували множину ініціатив для пов’язання  питання російської  енергії, газу, нафти, з пристрастями, налаштуваннями, адміністративними рішеннями, що пов’язують звичну енергію територіального конфлікту номер один з суттєвими питаннями, розвинутими всіма спеціалістами з навколишнього середовища, стосовно територіального  конфлікту номер два.  Як наслідок, враз питання розмежування  кордонів  постало   наступним чином : як уникнути вторгнення танків з позначкою Z і, що є новим та непередбаченим,   як відмовитись якомога швидше від російського газу? […]

       Вочевидь, це проєкт чисельних екологів, який явно не відповідав рішенням, прийнятим за останні 50 років стосовно глобалізації, які за допомогою “лагідних комерційних зв’язків’’ прив’язали нас одночасно до Росії та до свободи. Отож, мається історичний момент, як кажуть kairos, нагода, якою треба скористатись, яка очікує свого або своїх державних діячів, ситуація узагальненої війни, яка б дозволила надати Європі ґрунт, відповідальних за енергетичні питання, що стали стратегічними у двох відношеннях — військовому та екологічному, чого не було перед війною в Україні. Звідси термін “екологія війни’’. 

       Вочевидь, ми повинні, однак, торкатися з  обережністю цього терміну “війна’’, оскільки він не вживається в однаковому сенсі ніякою стороною конфлікту. Російські громадяни не мають права вживати це слово і вони можуть потрапити до в’язниці, якщо вживатимуть це слово замість альтернативного виразу “спеціальна операція’’.  Вираз “війна’’ розглядається як поширення  fake news. Ситуація є тим більш дивною, що росіяни не мають права піддати сумніву історію “Великої вітчизняної війни’’, як це демонструє  чудова стаття Флорана Ґеоргеску. Навіть її дати вписані в Конституцію і не можуть змінюватись під страхом ув’язнення. Їх Світова війна починається в 1941, не в 1940 або 1939, дати радянсько-німецького пакту. Але, важлива річ, росіяни, не маючи права вживати слово “війна’ стосовно України, мають право, як я дізнався від колеги з Санкт-Петербургу, вживати це слово для обговорення війни, яку Захід веде на їх погляд проти Росії! Зауважимо іронію: якщо Захід не вживає слово “війна’’ з Росією, то це саме для того, щоб уникнути стану війни з нею…Всі військові інстанції, зокрема НАТО, роблять всі можливі зусилля, щоб не використовувати це слово-табу у відношеннях з Росією, в цьому випадку для того, щоб не давати їй нагоди започаткувати ядерний конфлікт. , який не завершився  б, власно кажучи, “війною’’, не дивлячись на всі зусилля по одомашненню слововживання, але  взаємознищенням, схованим в трохи цнотливому терміні стратегії. 

       Як наслідок, це конфлікт дуже асиметричний, оскільки єдині, хто має право та волю вживати слово “війна’’, це нещасні українці, що мають проти себе ворога, що стверджує, що це не війна, але “проста поліційна операція’’, і які за собою мають Сполучені Штати, які 

Наполягають, що “це війна для вас, українці, але тільки не для нас, мешканців Заходу’’! Отож, ми маємо справу з дуже нездоровою ситуацією,  з ядерною війною на горизонті, яка анулює всяке поняття конфлікту. Не бувши учнями Шмідта, можемо проте  спитатись, яким чином народ може розташуватись в історії, якщо йому заборонено визнавати в конфлікті, в якому він бере участь, екзистенційну загрозу, що нависла над цінностями, які йому дорогі. поліційна операція не проводиться проти ворогів, але проти злочинців. Але зі злочинцями не може бути примирення, з ворогами так, можливо.

       Ця неможливість найменувати територіальні конфлікти номер один віднаходить себе в територіальних конфліктах номер два, оскільки ми не знаємо, як найменувати проблеми, названі цнотливо екологічними, які вочевидь є конфліктами території певною потугою. Якщо тут вжити слово “війна’’, то ми будемо спонукані до визнання справжнього ворога  в середині кордонів наших “союзників’’ і навіть рівним чином наших власних. Для того, щоб переконати   себе в визначенні тих, з ким   треба було б навчитись битися, якщо ми серйозно хочемо позбутись нафти та газу Путіна. Вони, може будь, живуть на нашій вулиці, заповнюють бак нашого легковика або збільшують наш портфель цінних паперів…Конфлікти наблизились би до нас  надзвичайно і ми б відчули себе в ситуації Едипа,  котрий потроху починає надавати собі звіт в тому, що він, хто обурився проти злочину, є тим, хто його скоїв… і знову його  коїть.

        В цих царинах слово “війна’’ є табу, тому що воно торкається нас дуже зблизька. Якщо ми кажемо про “зміну світу’’ або “міжвладдя’’ у зв’язку з війною на Україні, то це з причини поєднання цих двох типів конфліктів — територіальних або колоніальних. Бувши взятою окремо, якою б скандальною вона не була, війна на Україні не була б достатньою для того, щоб спричинити враження радикальної зміни. Це тому, що ми добре відчуваємо, що територіальні конфлікти, які почались дуже давно з розвитком екстрактивному, на кінець сильно резонують з більш класичними формами війни і змінюють свої властивості жахливим чином. Софокл в свій час вибрав метафору чуми: сьогодні ми вбачаємо її все більш в нафті та газі, в цьому іншому проклятті. 

       Невизначеності слова “війна’’ відповідає невизначеність слова “мир’’. Багато коментаторів підкреслювали, що якщо європейці мали враження, що мир був перерваним, то це тому, що вони жили буцімто  в бульбашці, відгороджені від чисельних конфліктів, що їх інші вели для них. Ми жили “в мирі’’, забуваючи про ядерну парасольку Сполучених Штатів,  глобалізацію торгівлі, про безжалісну боротьбу екстрактивному за природні ресурси.[…] Дитина бебі-буму, я прожив життя, відчуваючи тиск ядерного голокосту, і без переходу я опинився під тиском голокосту екологічного. Тому я не аналізуватиму прихід війни в Україну як переривання миру, але як усвідомлення європейцями зв’язку, що неможливо розірвати між двома типами конфліктів, в яких відтепер вони беруть участь. 

       Питання, яке я хочу тепер поставити, є радше наступне: що додають до класичного європейського існування ці два змагання, тобто територіальні або колоніальні конфлікти номер один та номер два? Разом з третім конфліктом над нашими головами — ядерним знищенням? Земля, віртуально спустошена ядерною зброєю, земля, реально спустошена екологічними змінами, та українська земля, спустошена кривавою червоною армією. В цьому міжвладді до чого нам прихилитись?

       [Звертаючись до лекції Ернста Ренана “Що таке нація?’’, виголошеній до речі в цьому самому  Великому амфітеатрі Сорбони в 1882,  Брюно Латур питається, що б відбулося зі старою ідеєю нації, якщо б додати до  неї  прикметник “екологічна’’]. Чи не криється тут глибока ідея, що дозволяє надати сенс виразу “екологічна європейська нація’’?

       У визначенні французької нації, Ренан бореться з расовим, географічним та релігійним детермінізмом: “Ні, це не земля разом з расою, що визначають націю. Земля надає субстрат, поле герцю та праці, людина надає душу’’. Тобто, земля, природа надають пасивні рамки, де розгортається людська історія, єдина річ, на яку дійсно треба зважати. В цю епоху земля є тільки сценою, субстратом історії. Ренан продовжує: “Людина є всім в цій священній речі, яка зветься народом…Нація є духовним принципом, результатом глибинних історичних ускладнень, а не групою, визначеною конфігурацією ґрунту’’ (курсив мій). Саме ця фраза демонструє дистанцію з теперішньою ситуацією. 

       Сьогодні навпаки, це “конфігурація ґрунту’’ або, висловлюючись як науковці, небачена швидкість реакції екосистеми землі на людські дії , що бере участь в “глибинних історичних ускладненнях’’.  Вочевидь нація не визначається географією, але вона може самовизначитись  на тому типі землі, на якому вона вирішила мешкати.  Ось чому я вживаю  слово “ґрунт “:  бо   його конотація  не є обов’язково тією, що асоціюються  крайньоправими, коли йдеться про поняття  “захисту ґрунту (землі)’’. Ґрунт для всіх, хто цікавиться науками про землю, це ґрунт навантажений, заселений, складові якого одна за одною загрожені або знищені, чи-то йдеться про воду, гумус або  комах, атмосферу або віруси. Іншими словами ґрунт має два дуже відмінні визначення: те, що слушно відкидає Ренан — географічний  детермінізм або детермінізм ідентичності,  але існує інший сенс, який мені виглядає більш цікавим, а саме ґрунт, навантажений екологічними трансформаціями, цією новою матеріалізацією, разючим прикладом якої є зв’язок російської нафти та газу з військовою та екологічною стратегією.  

       Але ґрунт є заселеним і іншому сенсі. Коли Ренан визначає націю як колектив тих , “хто страждає разом’’, він не думає про тих, кого заставляє страждати деякий народ. Але пристати на екологічне бачення деякої території значить змінити її кордони, роблячи явними сукупність зв’язків, які дозволяють Європі забезпечувати її добробут та свободу. Зараз це зовсім конкретні території, що вимагають зміни самих кордонів Європи. Світ де ми живемо і світ з чого ми живемо прагнуть доповнити один одного. Іншими словами,  територіальне питання заново ставиться  не лише з тої причини, що ґрунт виявляється населеним загалом сутностей, які зараз беруть участь у розумінні того, що ми маємо населену планету, але і тому, що Європа на кінець розуміє, що вона може вижити і визначити себе тільки з народами з яких вона живе. […]

       Отож ви розумієте моє питання: чи може Європа сформувати одну націю, вирішивши залежати від матеріальних умов, коли вона прикинулась, що  їх ігнорує під час періоду хибного миру, де, як їй гадалось, вона знаходиться? Те, що деякий колектив самовизначається, не значить,  що він зазнає географічного детермінізму. Але те, що він на кінець здатен визначити місце, край, країну, ґрунт, географію, територію, де він знаходиться з причини неочікуваного вторгнення множини територіальних конфліктів і народів, з якими він претендує порозумітись для того, щоб жити. 

       Моя гіпотеза є наступною і йдеться про просту гіпотезу: так  як територіальна  війна додає Україну до Європи у всіх можливих формах і,  може будь, одного дня включно з формою  участі в Європейському союзі, так само  війна, пов’язана з новим кліматичним режимом, додає джерела, місця, ситуації, країни видобутку, які дозволяють заново відкрити  визначення її кордонів та складу нації, яку вона наважиться сформувати. Іншими словами, йдеться про суміщення чудового аргументу Ренана стосовно “душі’’ та спіритуального виміру  нації з перевизначенням  території, матеріалізованої екологічними змінами. 

       Дозвольте мені на завершення повернутись до терміну міжвладдя , що позначає деякий пережід або затримання між двома формами різних прерогатив. Я гадаю, що треба відноситись з деякою недовірою до виразу “вільний світ’’ для підсумку актуального конфлікту , як він бачиться зі сторони Заходу, зокрема Сполучених Штатів. Якщо вираз “вільний світ’’ є проблематичним, а ще більше вираз “Європейська потуга’’, то це тому, що  він відповідає попередньому пануванню, яке, як ми кажемо тепер, закінчилось. В попередню епоху, дійсно, вираз відповідав проекту планетарної  модернізації , яка, як передбачалось, завоює  в своєму поступі всі інші країни. Однак, те, що навпаки знаходить  вираз у подвійній екологічній та військовій кризі, так це кінець або призупинення цього проекту модернізації, який повністю протилежний  Новому кліматичному режиму. 

       Знову витягати цю післявоєнну  формулу значить полишити історію та переплутати епохи, оскільки вона належить новому міжвоєнному часу, відтепер завершеному. До речі є дивним констатувати, що у підтримці України “вільний світ’’ розраховує в кінцевому рахунку  тільки  на старих колонізаторів, які не спромоглися перетягнути на свою сторону найбільш населені нації. 

       Це найбільш разючий сигнал міжвладдя.  Ніяка влада не виставляє себе як можлива заміна старої. Як в п’єсі Софокла Цар Едіп, зверненням якої я вирішив почати ці мої міркування,  всяка влада тремтить від можливості відкрити, що вона є автором злочинів, які вона намагається покарати. Звідси важливість знайти термін більш всеохопний, аніж “вільний світ’’, а особливо менш супротивний або менш облудний. Треба слово, або радше заклик, що означає більшою мірою стан взаємозв’язку, аніж емансипацію , та проект полагодження умов звичності, які були зруйновані. Але відтак треба б бути здатними визначити нового суверена, новий суверенітет, що  б поставило крапку на цим міжвладдям.   За відсутністю такого імені, я завершу однією фразою , яка буде до вподоби нашим друзям, які запросили мене виступити. В цьому чудовому тексті, Ренан писав: “нації не є чимось вічним. Вони виникли, вони зникнуть. Європейська конфедерація, вірогідно, їх замінить.  Але це не є законом століття, в якому ми живемо “ (підкреслено мною).  Я намагався в цій презентації показати, що закон століття , в якому ми живемо,  це момент, коли Європа,  напроти,  будучи усвідомлена не тільки як об’єднання, але як ґрунт, знайшла б нарешті свій народ, та народ нарешті знайшов би свій ґрунт (землю). Саме тому , що вона відчуває більш живо, аніж інші нації, до якого ступеня вона живе в міжвладді, і  шукає  “закон століття’’ , який не є в дійсності законом попередніх двох століть, Європа на кінець може визначити  для себе  серед небезпек і з огляду на них  проект  добровільного формування єдиної  нації. 

***

ПЛАНТЮ ЗМУШУЄ  КРОКОДИЛІВ ДО ПОВАГИ

Гігантський крокодил, щелипи  якого утримує просте перо, міцно утримуване  карикатуристом — це спосіб підсумувати амбіції карикатуриста Плантю. 

У Франції карикатурист Плантю перетворився на своєрідну установу. Майже протягом 50 років його карикатури зустрвчали читачів на першій сторінці    найбільш відомого  та серйозного французького  часопису Le Monde. Своєю творчістю він  заслушив подяку всього політичного Парижу, готового пробачити йому його зухвалість.  Всі сильні світу цього (крокодили,як кажуть французи )  від Брежнєва та  Залізної леді до Сіцзіпіна, Макрона чи Бориса Джонсона перетворювались в персонажів його карикатур. Останнім часом до їх каготри приєднались два нових -«Путімкін» та «Путіночіо». Протягом свого довгого творчого  життя Плантю-карикатурист реагував на світові події : розпад СРСР, ізраїльсько-арабське протистояння, Маастрихтський референдум, Brexit, не кажучи про французьке внутрішньополітичне життя, з його незабутніми легко впізнаними персонажами Мітераном, Шіраком, Сакрозі, Голандом та багатьма іншими.

У 2006 році він разом із Генеральним секретарем ООН Кофі Аннаном заснував Cartooning for Peace, щоб захистити свободу слова карикатуристів преси в усьому світі, до складу якої зараз входить 130 карикатуристів.

Завжди уважний до української справи, він привітав «Вікну Парижу» своїм малюнком, будучи відкритим до співпраці. За що, ми висловлюємо йому щиру подяку

Місце та функціїРік
1.Мерська кампанія у Києві. Повне керівництво, креатив, ідеологія, соціологія, аналітика, робота зі ЗМІ та зовнішньою рекламою, розгортання агітаційних мереж, робота з образом кандидата, робота з іміджем конкурентів, робота з комісіями, кандидатами, агітаторами;1999
2.Мерська кампанія Києва./Кличко/ Соціологічний та аналітичний супровід, видання та росповсюдження партійної газети;2006
3.Вибори до Київської міської ради. /Удар/ керівництво, креатив, ідеологія, соціологія, аналітика, робота зі ЗМІ та зовнішньою рекламою, розгортання агітаційних мереж, робота з комісіями, кандидатами, агітаторами, робота з іміджем конкурентів2015
Місце та функціїРік
1.Ведення мажоритарних кампанії по округам Києва і Житомира.1998
2.Національна кампанія партії «Наша Україна». Соціологія, аналітика.2002
3.Кампанія партії «Демократичний союз» по Харківській області2002
4.Мажоритарна кампанія у місті Могилів-Подільськ. Повне керівництво кампанією, креатив, ідеологія, соціологія, аналітика, робота зі ЗМІ та зовнішньою рекламою, розгортання агітаційних мереж, робота з образом кандидата, робота з іміджем конкурентів;2002
5.Парламентська кампанія НСНУ. Випуск партійної газети, робота зі ЗМІ та зовнішньою рекламою, робота з іміджем конкурентів, ведення агітаційної кампанії у Дніпропетровській області;2006
6.Парламентська кампанія БЮТ. Розгортання та підготовка партійних мереж до агітаційної роботи.2007
7.Мажоритарні кампанії у Львівській, Івано-Франківській, Луганській, Кіровоградській областях. Повне керівництво кампаніями, креатив, ідеологія, соціологія, аналітика, робота зі ЗМІ та зовнішньою рекламою, розгортання агітаційних мереж, робота з образом кандидата, робота з іміджем конкурентів;2012
8.Мажоритарні кампанії У Київській, Дніпропетровській та Донецькій областях. Повне керівництво кампаніями, креатив, ідеологія, соціологія, аналітика, робота зі ЗМІ та зовнішньою рекламою, розгортання агітаційних мереж, робота з образом кандидата, робота з іміджем конкурентів;2019
Місце та функціїРік
1.Кампанія Леоніда Кучми. Креатив, ідеологія, соціологія, аналітика, робота зі ЗМІ та зовнішньою рекламою, робота з іміджем конкурентів;1999
2.Кампанія Віктора Януковича. Соціологічне забезпечення, контроль польової агітації, аналітика.2004
3.Президентська кампанія Юлії Тимошенко. Розгортання та підготовка партійних організацій до роботи у форматі виборчих штабів.2010
4.Президентська кампанія Петра Порошенко у місті Слов’янску Донецької області. Супровід кампанії, креатив, ідеологія, соціологія, аналітика, робота із ЗМІ;2019