Поділитися у мережі

Share on facebook
Share on twitter
Share on linkedin

Вікна Парижу — 7

Кончина Елізабет ІІ стала нагодою звернення французів до історії та стану франко-британських відносин. При цьому коментатори не оминули оцінити постать королеви з огляду на російську війну проти України. Аналізу російської війни проти України також присвячене останнє число часопису Politique étrangère (Закордонна політика) Французького інституту міжнародних відносин (IFRІ) — “Війна в Україні: зміна світу?’’, передмова до якого подана нижче. Цьогоріч Франція відзначає 60 років закінчення алжирської війни, оформленого Евіанськими угодами. Війна в Алжирі спричинилася до кардинальних політичних і соціальних потрясінь французького суспільства, що призвели до падіння Четвертої республіки та народження П’ятої республіки з новою Конституцією генерала де Ґоля.

Політичні нотатки Жан Леймарі

(Jean Leymarie, Billet

politique — France Culture,

9-09-2022)

У Франції багато народних обранців вшановують пам’ять Елізабет II. Республіканська Франція, спадкоємиця Революції, мала особливий зв’язок зі щойно померлим сувереном.

Мар’ян любила Елізабет

Мар’ян, символ Французької республіки, любила королеву Англії, яка щойно померла у віці 96 років. Вона любила її, попри всю революційну історію Франції, попри гільйотину, призначену Людовіку XVI у 1793 році. Між Елізабет II й французькою політичною історією існував особливий зв’язок — зв’язок суттєвий.

Королева була знайома з десятьма главами французької держави, починаючи зі зустрічі з Вінсентом Оріолем у 1947 році. Вона була франкомовною та франкофільською. Але не тільки. Вона була втіленням іншого ставлення до часу. Це більше за політику, це історія. Сама її присутність нагадала нам про те, наскільки давньою є французько-англійська історія, від війни до миру: Ґійом Завойовник, герцог Нормандії, який став королем Англії, Столітня війна, англійці, окупанти Парижу, і набагато пізніше “Сердешна згода’’. Королева відстоювала своє право на цю спадщину, нашу спільну історію. Вона раділа цьому.

Для неї як суверена ця історія була конкретною, живою. Під час Другої світової війни, коли Англія чинила опір Гітлеру, коли британський уряд вітав генерала де Ґоля, Елізабет ще не була королевою, але вона була присутньою. До кінця вона захоплювалася засновником П’ятої республіки. Вона знала ціну крові між нашими двома країнами. І коли вона брала участь у церемоніях пам’яті висадки в Нормандії, вона була дуже зворушена, наче досі бачила обличчя тисяч молодих британських солдатів, які загинули в 1944 році на наших пляжах, йдучи визволяти Францію.

 

Республіка… і присмак монархії

 

У Франції ми маємо дуже неоднозначні стосунки з монархією. Ми пишаємося нашою республікою, але ніколи повністю не поривали з роялізмом. Після революції була Імперія, і Наполеон, цей генерал-республіканець, який став монархом, з атрибутами королівської влади. Мадам де Сталь добре бачила це поєднання: вона прозвала імператора «Робесп’єром на коні». Значно пізніше, у 1980-х роках, коли Елізабет II з’явилася з Франсуа Мітераном, з яким вона добре ладнала, можна було  спитатись: хто був монархом: королева Англії чи лівий французький президент?

Навіть сьогодні наші республіканські ритуали пронизані пам’яттю королівського володарювання. Коли наші європейські сусіди бачать палаци наших правителів, вони залишаються приголомшеними. Ми говоримо, крім того, про «позолоти Республіки» — красномовний вислів! Офіційні церемонії виражають цю ледь приховану ностальгію. Коли Еммануель Макрон став главою держави у 2017 році, де він виголосив свою першу промову в ніч виборів? У палаці Лувр, колишньому палаці королів, а не на площі Бастилії чи площі  Злагоди, як його попередники. Навіть сьогодні, коли президент хоче вразити своїх іноземних гостей, він приймає їх у Версальському палаці,  по слідах Короля-Сонця.

Що ще важливіше, ми живемо при президентському режимі. Величезна влада віддається в руки одного чоловіка, можливо, одного дня це буде  жінка. Крім того, Конституція наділила главу держави правом помилування, яке мали  королі минулого. Ми в президентській монархії? У Франції королева, попри свої капелюхи та власний стиль, була цілком на своєму місці.

Чи втілить Чарльз III цю спільну спадщину в життя? Важко сказати, тому що новий король, навіть якщо він похилого віку, не несе такої історії, як Елізабет II. Він сходить на престол через два роки після Brexit, і в той час, як Борис Джонсон ускладнив відносини з Європою та Францією. Більш того, кілька днів тому новий консервативний прем’єр-міністр Лізз Трасс відмовилася сказати, чи вважає вона Емануеля Макрона «другом чи ворогом». Цей жарт посіяв холод між Парижем і Лондоном. Офіційно Чарльз III не буде займатися політикою. Це не роль короля. Але він може зробити більше, у свій власний спосіб і зі своїм стилем. Спираючись на історію, щоб пом’якшити сьогодення.

 

Про те, як блискуче вижити наприкінці імперії: Елізабет II знала те, чого досі не знає Путін. Алан Фрашон

(Alain Frachon, «Sur la manière de survivre

brillamment à la fin d’un empire, Elizabeth II

savait des choses que Poutine ignore toujours»

Le Monde, 15-09-2022)

 

Вона граціозно супроводжувала розпад імперії; він має намір через війну відновити її. Вона прагнула підтримувати доброзичливе товариство з країнами, які звільнялися від опіки Лондона; він береться сіяти страх і нещастя в «ближньому зарубіжжі», яке історія і географія прирекли б жити під московським чоботом.

Ми ховаємо Елізабет II, Путін воює в Україні. Безсумнівно, існує деяка невідповідність у зіставленні цих двох імен, але новини часто надходять у дивному сплетінні. Путін надіслав листа «глибокого співчуття» королю Чарльзу III. Можна уявити, що російський президент засмучений відступом своїх військ в умовах українського контрнаступу. Він не встиг задуматися про життя того, хто був останнім сувереном Британської імперії. Що дуже прикро.

Народившись у 1926 році, коли Сполучене Королівство ще керувало чвертю суші, Єлизавета, яка стала королевою в 1952 році, убезпечила момент фундаментального потрясіння в британській історії: відмови від колоніального простору та повернення межі державних кордонів. Започаткований після Другої світової війни рух припинився наприкінці 1960-х рр. Бувши королевою «суто парламентської монархії», як пише сайт Le Grand Continent, Елізабет не править, а втілює голос поточної політичної більшості.

Проте це залишило свій слід. «Їй випало бути сувереном, який спостерігатиме за цим остаточним переходом від імперії до постімперської влади», — пише Гідеон Рахман у Financial Times за 9 вересня. «І вона довела, що кінець імперії може бути питанням примирення, а не реваншизму», – додає він.

Були драми, трагедії (відокремлення Індії та Пакистану), жорстокі репресії (повстання Мау-Мау в Кенії), приниження (у Суеці, Єгипет). Але між Лондоном і його колишніми колоніями також відбулося народження оригінальної спільноти – Співдружності. ЇЇ доглядала королева Елізабет. Здійснюючи віддалену та символічну опіку над колишніми членами імперії, вона культивувала привілейовані зв’язки з ними, що складаються зі спільних економічних, військових і культурних інтересів – останні втілені в кількох міцних стовпах: англійській мові, крикеті та поло (серйозно). Переходячи від світової потуги до потуги європейської, королівство розквітало, звільнялося, збагачувалося. Воно зберегло своє місце серед провідних економік світу. Відмова від імперії, безсумнівно, була однією з умов цієї щасливої ​​історії.

Ось тут і вступає Путін. Щастя для нього — це вселяти страх в інших, у своє «ближнє зарубіжжя», а не спокушати їх чарівністю російського політичного режиму та взірцевістю його економічних і соціальних успіхів. Гарною французькою ми скажемо, що через брак м’якої сили Путін вдається до сили. Колишні підвладні СРСР чи Російської імперії не хочуть зрозуміти, що вони повинні залишатися підвладними Кремля? Ми їх змусимо. «Ми повинні повернути те, що нам належить’’, сказав Путін 9 червня по телебаченню, згадавши, не називаючи її, війну, яку він вів в Україні, і порівнявши її з війною Петра Великого (1672-1725). .

Війна за відвоювання: «Путін у неоімперській логіці. Він не може зрозуміти існування українського національного почуття», – зауважує Мішель Фуше, географ, есеїст, колишній дипломат і невтомний “землемір’’ від меж Європи до околиць  Росії. «На європейському континенті Україна — одна з останніх націй, яка хоче самовизволятися, а Росія — остання імперія, яка хоче вижити», — пише Фуше в книзі «Колоніальна війна в Європі» («The Colonial War in Europe»- l’Aube). […]

Можливо, помилково порівнювати колоніальні пригоди Європи 19-го століття з російським імперським тиском – в останньому випадку йдеться про свого роду колоніалізм сусідства . З іншого боку, можна встановити зв’язок між імперською одержимістю Путіна та, м’яко кажучи, посередністю економічного та соціального становища більшості росіян. Про те, як блискуче пережити кінець імперії, леді з Букінгемського палацу знала те, чого досі не знає людина з Кремля.

Війна в Україні: зміна світу?

(Politique étrangère, IFRI — Automne 2022)

Стратегії змагаються проти історії. Вони гадають, що розуміють її,  а потім скромно  скеровують подію. Подія війни в Україні свідчить про цю загадкову і шалену діалектику між архаїчним і новим, яку ми називаємо історією.

З боку “повернення відкинутого’’ — територіальна війна та загарбання. В якості заможних країн, ми говоримо, що  перемогли у війні, але це була лише класична війна, та, яка окреслює  території, яку ми поховали при деколонізації. Контроль корисних для впливу та економічного інтересу територій міг здійснюватися тепер на відстані; і поділ світу на державні утворення здавався завершеним, за винятком декількох окраїн. Фанатизм про війну на відстані міг процвітати в Америці 1990-х років, тому що модерність  уособлювалась війною серед інших, бувши обмеженою та практично «детериторіальною».

В Україні  йде змагання за території і в дуже класичний спосіб: килимні бомбардування, наступ і відвоювання місцевості, окупація. Як затхлий дух Першої світової війни з її людськими втратами та матеріальними збитками. Ми дуже далекі від війни ноль-смертей чи моделі блискавичного наступу, аргументованого нібито  неможливістю використання занадто дорогого озброєння протягом тривалого часу. Війна знову вписується у простір та  тривалий час.

З боку  «класична або архаїчна ?» ми також відзначимо повернення прямої пропаганди (применшення супротивника в гітлерівському стилі), нескінчену перспективу переозброєння, зміцнення альянсів… Також з огляду на  війни —  власні або чужі –  перевизначаються відносини потуг. Вашингтон, Москва, Пекін усвідомлюють, що позиціювати себе на десятиліття вперед. Чи маємо  зруйнувати, чи збагатити трикутник, включивши в нього боягузливу Європу? Але якою мірою ці суб’єкти, чия позиція також в значному ступені й у класичний спосіб залежить від внутрішніх проблем, матимуть засоби, щоб сформувати планету завтрашнього дня, як це прагнули зробити переможці у Другій світовій війні?

Однак явне повернення до класичних військових звичаїв  є частиною нової системи. Конкуренція за визначення нових відносин потуг розгортається у світі, який глибоко змінився за останні три десятиліття: підйом Китаю домінує на глобальному ландшафті та привертає стратегічну увагу Сполучених Штатів до Тихого океану, навіть якщо вони бачать, що  загрожені деінде в Європі. Цей підйом підтверджує статус Москви як молодшого партнера в напівальянсі, де жоден із партнерів не зацікавлений заходити занадто далеко – підтверджує статус слабкого гравця, який ще більше погіршується санкціями Заходу. Водночас Пекін гостріше відчуває свою фінансову та комерційну залежність від Вашингтона. Зіткнувшись з війною в Україні, взаємодія альянсів і підтримки виявляється складною, розмиваючи перспективи реорганізації.

Що стосується європейців, то вони намагаються утвердитися на сцені, де верх бере груба сила, вони, які десятиліттями отримували задоволення від свого покликання комерційних деміургів. Що їм робити, як не слідувати за американським хрещеним батьком, досі клянучись, що вони є, що вони збираються бути, що вони завтра стануть такою ж потугою, як і інші?

Довготерміновим розривом, який спричинить українська війна, безсумнівно, стане перебудова глобалізації. Поставлена під сумнів пандемією Covid-19, що висвітлила аспекти, які досі було важко побачити (неконтрольовані залежності),  модель універсальної відкритості для торгівлі руйнується під дією санкцій (закриття торгових кордонів, система SWIFT.. .), в той час, коли вона необхідна для глобальної продовольчої чи енергетичної безпеки. Таким чином, виглядає, що система знаходиться в режимі очікування. Прийдешній світ буде більш сегментованим як спадкоємець російської агресії, яка повертає нас до старих заходів самозбереження. Але, водночас, доведеться винаходити рішення перед лицем величезних наскрізних проблем — здоров’я, продовольство, енергія, клімат —  рішення, які можуть бути лише відкритими та глобальними.

Що стосується військових стратегій і засобів, то війна в Україні заново  оцінила засоби фронтового протистояння, які сучасні армії розмістили  в магазині «допоміжних чинників’’. Завтра нам доведеться розраховувати на військові інструменти, які більш важать у розкладі сил. Можливо з більшою роллю ядерної енергетики, яка вже опосередковано вплинула на поточний конфлікт, і буде більш поширеною завтра у світі поміж більш численних та неоднорідних акторів.

Російсько-український конфлікт не обминув звернення до інформаційних засобів, прорив в застосуванні яких спостерігався в самому осерді війни. Російська сторона врешті-решт виявилися досить безсилою як у класичній пропаганді, так і в скороченні ворожого інструментарію. З іншого боку, технічні засоби розвідки відіграли вирішальну роль у врівноваженні дисбалансу сил (наприклад, для точності пострілів) водночас за підтримки  широкої політики  звернення до цивільних і розподілених засобів OSINT (Open Source Intelligence), які ніколи раніше не використовувалися в такому масштабі. Неминуче включення цих засобів у майбутні стратегії все ж буде складним: як ними можна керувати, контролювати, орієнтувати поле бою чи поле конфронтації, поширивши на самі суспільства?

***      

Окрім долі українського народу, поточний конфлікт формує світ завтрашнього дня. Європа не буде знову центром цього світу: реакції на конфлікт свідчать про широко поширену байдужість. Але якою б провінційною не здавалася ця війна, вона прямо чи опосередковано впливає на найвпливовіші політичні потуги,  залишаючи глибокі сліди. Напередодні цих змін представлене число Закордонної політики прагне їх віддзеркалити.

Від майбутньої організації Старого континенту до стабільності Азіатсько-Тихоокеанського регіону, минаючи африканський континент, який знову став проблемою протистояння між державами, приходить більш фрагментований світ: старі потуги будуть там мати вагу, але по-іншому,  і не тільки вони  (не забуваймо про Туреччину, Індію…). Глобалізація, якій тільки і залишається, що виживати, повинна буде винайти нові правила на нових просторах. І цей світ буде  здаватися вочевидь менш організованим, з більшим тяжінням над ним  зброї (чи надовго?) Коротко кажучи, це буде світ вчорашнього дня, переглянутий засобами дня завтрашнього.

Майструвати  майбутнє між старими рефлексами та новими засобами: чи це значить робити історію у інший спосіб?

Візити французьких президентів до Алжиру: від Жискара до Макрона ні «покаяння», ні «вибачень» П'єр Дезорг

(Pierre Desorgues, Visites des présidents franç

ais à Alger : de Giscard à Macron ni «repentance», ni «excuses»

— 25-08-2022 TV5MONDE)

 

Через шістдесят років після закінчення війни в Алжирі (1954-1962) рани все ще гострі з обох сторін, попри символічні жести Франції протягом багатьох років. Проте президент Франції Еммануель Макрон, перебуваючи в Алжирі з 25 по 27 серпня, виключив будь-яку форму «каяття» або «вибачень» перед своєю колишньою колонією, як і його попередники. Погляд назад на понад сорокарічну історію візитів французьких президентів до Алжиру.

Знадобилося майже 40 років, щоб в 1999 році  Франція офіційно кваліфікувала як «війну» цей болісний і кривавий період, закріпивши 60 років тому  Евіанськими угодами незалежність Алжиру.

Подібно до Валері Жискар д’Естену, першого глави французької держави, який здійснив офіційний візит до незалежного Алжиру в 1975 році, Франсуа Міттеран і Жак Ширак намагалися не засуджувати колонізацію під час своїх мандатів.

Підтримка режиму генералів проти ісламістів (1992-2003)

Президент Франсуа Міттеран (1981-1995), колишній міністр внутрішніх справ під час Четвертої республіки в 1956 році під час Війни за незалежність (1954-1962), прагне підтримувати стратегічні відносини з алжирською владою. У 1980-х роках алжирська економіка, залежна від експорту вуглеводнів, стала жертвою нафтового шоку. Ціни на газ і барель нафти падають. Франція купує алжирський газ вище світових цін, щоб підтримати режим.

В грудні 1991 Ісламський фронт порятунку, партія, що походить від політичного ісламу, прагнучи встановлення ісламської держави, перемагає на парламентських виборах у першому турі. Але у другому турі голосування не відбудеться. Військові при владі анулюють вибори січні 1992.  Франція, на відміну від Вашингтона, не засуджує цей заколот.

Під час громадянської війни в Алжирі та «чорного десятиліття» (1992-2003) Франція непомітно озброїла алжирський режим проти ісламістських груп GIA.  У 2003 році під час візиту до Алжиру президент Жак Ширак наголосив на укладенні договору про дружбу між Францією та Алжиром.

Ненароджений проєкт договору про дружбу між Алжиром і Францією у 2005 році

8 травня 2005 року посол Франції Юбер Колан відвідав Сетіф для вшанування пам’яті різанини в Сетіфі в травні 1945 року. Різанини в Сетіфі, Гельмі та Керраті були кривавими репресіями, які сталися після демонстрацій прихильників незалежності. Кілька десятків тисяч алжирців будуть вбиті французькою армією. Відтак посол Франції говоритиме перед владою Алжиру про «непробачну трагедію». Однак законопроєкт, поданий у 2005 році депутатами у Франції, мав за мету також нагадати про «позитивні» аспекти колонізації,  що  поставило крапку на проєкт договору про дружбу між Алжиром і Францією.

У 2007 році під час візиту до Алжиру президент Ніколя Саркозі заявив, що «колоніальна система була глибоко несправедливою», але призвела до «незліченних жертв з обох сторін».

У 2012 році в Алжирі Франсуа Оланд пішов далі, заявивши, що «протягом 132 років Алжир був підданий глибоко несправедливій і жорстокій системі». 19 березня 2016 року він був першим президентом Франції, який відзначив закінчення війни в Алжирі.

У лютому 2017 року Еммануель Макрон, тодішній кандидат у президенти, заявив, що колонізація є «злочином проти людства». «Це частина цього минулого, з якою ми повинні зіткнутися, а також перепрошувати перед тими, кому ми вчинили ці дії», — сказав він.

У грудні 2017 року, ставши президентом, він поїхав до Алжиру і пообіцяв повернути цій країні черепа алжирських повстанців, убитих у XIX столітті французькою армією, що буде зроблено у 2020 році. Алжир і Франція повинні мати «відносини, які набагато розвиненіші, ніж сьогодні», – каже він, закликаючи не залишатися «заручниками» минулого.

У 2018 році Емануель Макрон визнає, що молодий комуніст-математик Моріс Одан загинув під тортурами французької армії в 1957 році, і просить «вибачення» у його вдови.

«Ні каяття, ні вибачень» у січні 2021 року

Після публікації доповіді історика Бенджаміна Сторa [який був уповноважений президентом у 2020 окреслити точний і справедливий стан справ з французькою колонізацію Алжиру] в січні 2021 року Еммануель Макрон робить «символічні дії», щоб спробувати примирити дві країни, але і цього разу він виключає «покаяння» та «вибачення».

На початку березня він визнає «ім’ям Франції»: адвокат-націоналіст Алі Буменджел був «закатований і вбитий» французькою армією 23 березня 1957 року, що суперечило  офіційній версії про самогубство.

У вересні 2021 року він попросив «вибачення» у Харків, мусульманських бійців, які воювали в рядах французької армії і яких тоді  Франція «покинула» напризволяще. «Ремонтний» проєкт закону про “репарації’’ приймається на початку 2022 року.

Відновлення напруги, потім заспокоєння

Але 2 жовтня 2021 року Алжир відкликав свого посла в Парижі на три місяці, обурено реагуючи на зауваження Еммануеля Макрона, який стверджував перед молоддю, що Алжир після здобуття ним незалежності був побудований на «меморіальній ренті», яку підтримує « військово-політична система». Ці слова не є офіційними. Про це повідомляє французьке видання Le Monde.

16 жовтня 2021 року, 60 років після розправи над мирними алжирськими демонстрантами в Парижі, Еммануель Макрон заявляє, що «злочини, вчинені 17 жовтня 1961 року під керівництвом Моріса Папона [колаборанта, осудженого в 1998], не мають прощення Республіки».  У грудні Париж оголосить про розширення доступу до архівів алжирської війни.

26 січня 2022 року Еммануель Макрон висловлює «вдячність» від імені Франції репатріантам з Алжиру та визнає в якості «різанин» розстріл на вулиці д’Іслі в Алже 26 березня 1962 року, де прихильники французького Алжиру були вбиті армією, а також  5 липня 1962 р. в Орані.

8 лютого він став першим президентом, який віддав данину пам’яті дев’ятьом демонстрантам, у тому числі трьом жінкам і 16-річному підмайстру, які загинули 60 років тому біля станції метро “Шарон’’ у Парижі під час мирного мітингу проти Таємної організації за  французький Алжир,  дуже жорстоко репресованого поліцією.

 

Місце та функціїРік
1.Мерська кампанія у Києві. Повне керівництво, креатив, ідеологія, соціологія, аналітика, робота зі ЗМІ та зовнішньою рекламою, розгортання агітаційних мереж, робота з образом кандидата, робота з іміджем конкурентів, робота з комісіями, кандидатами, агітаторами;1999
2.Мерська кампанія Києва./Кличко/ Соціологічний та аналітичний супровід, видання та росповсюдження партійної газети;2006
3.Вибори до Київської міської ради. /Удар/ керівництво, креатив, ідеологія, соціологія, аналітика, робота зі ЗМІ та зовнішньою рекламою, розгортання агітаційних мереж, робота з комісіями, кандидатами, агітаторами, робота з іміджем конкурентів2015
Місце та функціїРік
1.Ведення мажоритарних кампанії по округам Києва і Житомира.1998
2.Національна кампанія партії «Наша Україна». Соціологія, аналітика.2002
3.Кампанія партії «Демократичний союз» по Харківській області2002
4.Мажоритарна кампанія у місті Могилів-Подільськ. Повне керівництво кампанією, креатив, ідеологія, соціологія, аналітика, робота зі ЗМІ та зовнішньою рекламою, розгортання агітаційних мереж, робота з образом кандидата, робота з іміджем конкурентів;2002
5.Парламентська кампанія НСНУ. Випуск партійної газети, робота зі ЗМІ та зовнішньою рекламою, робота з іміджем конкурентів, ведення агітаційної кампанії у Дніпропетровській області;2006
6.Парламентська кампанія БЮТ. Розгортання та підготовка партійних мереж до агітаційної роботи.2007
7.Мажоритарні кампанії у Львівській, Івано-Франківській, Луганській, Кіровоградській областях. Повне керівництво кампаніями, креатив, ідеологія, соціологія, аналітика, робота зі ЗМІ та зовнішньою рекламою, розгортання агітаційних мереж, робота з образом кандидата, робота з іміджем конкурентів;2012
8.Мажоритарні кампанії У Київській, Дніпропетровській та Донецькій областях. Повне керівництво кампаніями, креатив, ідеологія, соціологія, аналітика, робота зі ЗМІ та зовнішньою рекламою, розгортання агітаційних мереж, робота з образом кандидата, робота з іміджем конкурентів;2019
Місце та функціїРік
1.Кампанія Леоніда Кучми. Креатив, ідеологія, соціологія, аналітика, робота зі ЗМІ та зовнішньою рекламою, робота з іміджем конкурентів;1999
2.Кампанія Віктора Януковича. Соціологічне забезпечення, контроль польової агітації, аналітика.2004
3.Президентська кампанія Юлії Тимошенко. Розгортання та підготовка партійних організацій до роботи у форматі виборчих штабів.2010
4.Президентська кампанія Петра Порошенко у місті Слов’янску Донецької області. Супровід кампанії, креатив, ідеологія, соціологія, аналітика, робота із ЗМІ;2019