Поділитися у мережі

Share on facebook
Share on twitter
Share on linkedin

Вікна Парижу — 8. Частина ІІ

12 жовтня 2022, на тлі широкої соціальної кризи в країні, спричиненої зокрема зростанням цін на пальне, та пов’язаним з цим зростанням ліворадикальних настроїв, уособлених в парламенті партіями Нового народного, екологічного та соціального об’єднання (NUPES), голова держави дав розлоге годинне інтерв’ю у передачі “Криза (-и) світу’’(France 2), яке за висловом часопису Le Monde (15-10-2022) “посіяло сумнів’’ стосовно позиції Франції у випадку російського застосування ядерної зброї проти України.

Надання Нобелівської премії з літератури письменниці Анні Ерно (Annie Ernaux), відомою своїми ліворадикальними поглядами, яка не змарнувала нагоди очолити поряд з лідером Бунтівної Франції Жан-Люком Меланшоном  недільну маніфестацію “Проти дороговизни життя та екологічної бездії’’ в столиці, додало певного естетичного виміру до загальної напруженої атмосфери останніх тижнів.

В цьому контексті з 14 вересня на французьких екранах демонструється фільм С. Лозниці “Бабин Яр. Контекст’, відзначений тогорічним Канським фестивалем. Спосіб використання автором кінокадрів нацистської пропаганди викликає стриману, навіть полемічну реакцію у Франції.  

Коли вона сідає за стіл, де стоїть цілий ліс мікрофонів, перед камерами з усього світу та скупченням близько п’ятдесяти журналістів, її вітають тривалими оплесками та вигуками «браво». У приміщенні свого незмінного видавництва Gallimard, 82-річна Енні Ерно з довгим волоссям, високо підібраним, чорною сорочкою з акуратно застебнутими ґудзиками та в джинсах, цього четверга, 6 жовтня, трохи після 17:00, дала свою першу пресконференцію з літератури, присвячену Нобелівській премії.

Поруч з Антуаном Галлімаром і букетом гортензій, з тихим спокійним голосом, у якому в цю мить, яка є «чимось величезним», просвічується щира емоція, вона в першу чергу повертається до свого скромного походження та своїх перших кроків. «Іноді я кажу, що хотіла помститися за свою расу. В ті часи я казала це трохи в повітря, особливо не знаючи як. А потім були слова, письмо. Я думаю про тих, від кого я походжу, я думаю про свою сім’ю», — пояснила вона.

У Стокгольмі заангажована авторка «не ухилятиметься»

Письменниця «боротьби проти несправедливості», вона також бажала згадати іншу тему, яка постійно повторюється у її творчості: становище жінок. «Для мене це залишається питанням. Тому що я не маю враження, що жінки сьогодні стали рівними чоловікам що стосується свободи та влади. Домінування все ще існує у дуже різних формах. Ось чому я також пишу. Ця Нобелівська премія для мене є відповідальністю, тобто продовженням боротьби з несправедливостями. Тими, про які я щойно згадала, але також і з іншими. Залишатися відкритою до перебігу світу з тим же бажанням миру, яке завжди рухало мною і яке змушує мене турбуватися про ситуацію в Європі, а також і в інших країнах».

З огляду на останні події, авторка «Років» надала великого значення підтримці повстання іранських жінок проти чадри,  перш ніж висловити «можливі міркування» з цього питання. «Це правда, я виступала за свободу носіння чадри у Франції. І я наполягаю на цьому. Тому що це зовсім відмінний контекст. Тут нормально мати можливість запропонувати вибір».

Відповідаючи на запитання про її нагороду та майбутню промову перед Стокгольмською академією, Анні Ерно сказала, що не має остраху з цього приводу.. «Я вірю, що це буде гарна нагода, щоб сказати щось перед усім світом. Я не буду ухилятись’’. Бо якщо письменниця, яка дізналася  про цю новину «на своїй кухні, слухаючи радіо й на самоті», не приховує пережитих емоцій,  вона не має наміру відмовитися від своєї заангажованої позиції. «Насправді я сподіваюся, що зрештою забуду цього Нобеля. Свого часу я казала, до слова,  що  цього не хочу. Бо поруч із твоїм ім’ям завжди стоятиме Нобелівська премія. Це трохи схоже на статую. Оскільки ми ніколи не залишаємося незмінними, ми еволюціонуємо, ми змінюємося, ми не змушені мати якійсь “лейбл’’… Крім того, сьогодні ввечері я збираюся зробити саме те, що планувала зробити до Нобелівської премії. Я не збираюся нічого міняти’’.

Не будемо приховувати наше задоволення: новий французький письменник отримує Нобелівську премію з літератури. У час, коли домінує дискурс деклінізму, це привід для гордості. Після Жан-Марі Гюстава Ле Клезіо у 2008 році та Патріка Модіано у 2014 році Шведська академія нагороджує Анні Ерно. Ювелір автобіографії, вона хотіла «писати життя». Для тих, хто був засмучений читанням La Place (Місце), її оповіданням, опублікованим в 1983 році, ця новина навряд може дискутуватись. Своїм письмом-скальпелем, який фіксує епоху, Ерно ухопила страждання істоти, яка підноситься над своїм станом, та соціальне приниження у Франції в часи славетного тридцятиріччя. У пам’яті читача залишається образ її батька, робітника, який став дрібним торговцем в Івето, в Нормандії. Інші пам’ятають з її творчості перший роман «Les Armoires vides» (Порожні шафи), або пізніше «Une femme» (Жінка), «Simple Passion» (Проста пристрасть) або «Les Années»(Роки). Тут маємо справжні твори, чутливість,  окремий світ. 

Щоправда, нобелівський комітет нагороджував не лише письменницю. Вони також хотіли висвітлити шлях заангажованої жінки. Ця заангажованість стає все більш помітною протягом її життя. Нобелівський комітет рідко ризикує на теренах ліберальних чи просто поміркованих.

І  Салман Рушді?

Громадський діяч і втілення морального сумління, як кажуть, Анні Ерно сьогодні уособлює певний дух часу. «До останнього подиху я буду наполегливо мститися за свою расу», — промовила вона. Її класова боротьба перетворилася на расову. Незалежно від того, чи демонструє вона свою близькість до Гурії Бутелджа (Houria Bouteldja [автор книги “Білі, євреї та ми. У напрямку політики революційної любові’’, 2016]), колишньої речниці Партії    обуреної Республіки, чи захищає свободу носити хіджаб, вона пориває з універсалізмом Просвітництва. 

У рік, коли Салман Рушді зазнав ісламістського терору, можна було очікувати ще одного сигналу зі Стокгольма. Боротьба за свободу слова та творчості має високу ціну. Мова не йде про зниження пильності з цього приводу. Звісно, можна пошкодувати, що активіст бере гору над артистом. У своїй  діяльності останніх часів Анні Ерно відзначилася своїм сектантством. Настільки, що цілком правомірно запитати, що сталося з автором La Place. Мабуть, варто повернутися до цієї книги й до первісної рани письменниці. Виглядає так, ніби  її ображеність оголюється в її заангажованості. Дане політичне прочитання, як і  те Нобелівського комітету, не повинно відвертати нас від її творчості. Ті, хто не поділяють її політичні ідеї, будуть неправі, якщо дискваліфікуватимуть автора з позалітературних причин.

Довго приховуваний в офіційній радянській пам’яті розстріл у Бабиному Яру в Києві 29 і 30 вересня 1941 року маловідомий у Франції. Мобільні групи спецпризначення (Einsatzgruppen) Вермахту розстріляли 33 771 єврея на краю цього яру за два дні, що поклало початок у Східній Європі реалізації Голокосту нацистами. Лише в 1976 році, без згадки про євреїв, було встановлено пам’ятник на пошану «радянських громадян» та воїнів, «розстріляних німецькими фашистами». Лише в 1991 році,  після різного роду ініціатив і протестів за  часів перебудови, була встановлена велика менора в пам’ять про єврейські жертви. Відтоді  регулярно відбуваються їх офіційні вшанування, хоча спогади залишаються поділеними.  Це спричиняється до протистояння, особливо з позицією радянською, а потім і російської влади, оживленого  нинішньою війною. У цьому болісному середовищі український режисер Сергій Лозниця перед війною створив документальний фільм, точніше «перемонтування архівів», вихід якого в прокаті збігається з публікацією колективної праці, присвяченої режисерові:

ï Сергій Лозниця, Бабин Яр. Контекст. Нідерландсько-український документальний фільм. У кінотеатрах з вересня 2022 року.

ï Селін Гайор, Дем’єн Марге та Ежені Звонкін (ред.), Сергей Лозніца. Кіно світового рівня (Céline Gailleurd, Damien Marguet et Eugénie Zvonkine (dir.), Sergueï Loznitsa. Un cinéma à l’épreuve du monde.). Septentrion University Press, 274 стор., 25 євро

 

Лозниця 1964 року народження, виріс у Києві, неподалік від місця розстрілу. Здобувши освіту інженера, він поїхав на “заслання’’ до Москви, де став режисером і професором Школи нового кіно. З 2001 року живе в Берліні. За останній фільм він взявся наприкінці 2010-х рр. Це було спричинено, як він каже у своїх численних інтерв’ю, «надзвичайною ситуацією». «Перемонтування архівів» відрізняється від його попередніх художніх чи документальних фільмів, це техніка, яку Франсуа Альбера в «Кіно світового рівня» приписує «радянській генеалогії». Лозниця вирішує перемонтувати пропагандистські кадри, зняті у відповідний час, переозвучити їх і представити без закадрового коментаря. Під час майстер-класу, опублікованого в цій книзі, режисер навіть згадує про свої спроби змішати їх із зображеннями, які знімає сам, так що «глядач більше не знає, як відрізнити їх. Для цього використовую стару оптику». Таким чином, фільм може «досліджувати сліпі плями історії» (Селін Гайєр) і дійти до прихованої істини. На додаток до тонкого монтажу, який згущує його оповідь, Лозниця відновлює/винаходить звуковий супровід і покращує якість зображення. Більш ніж реалістичні реставрації. Він використовує техніку переходу на цифровий формат, щоб очистити фотографію або змінити світло, створюючи незвичайність, ілюзію живої зйомки. І часто це виходить дуже  успішно,  при цьому водночас підіймаються  бентежні питання стосовно історії та пам’яті.

 

Дійсно, ця реставрація також може призвести до ілюзії. Це хвилює кількох критиків у випадку Бабиного Яру. Контекст. Так, Орфір Леві, який захоплювався талантом кінорежисера, у своїй рецензії (Positif № 733, стор. 84) “здивований відносною легкістю його  аргументації». Йому здається, що важко «залишити в стороні всі питання стосовно відношення до фактичності та автентичності всього того, що демонструється у фільмі». Це головна проблема. Це підкреслюється меморіальними та політичними обставинами виходу фільму, вочевидь до початку російської агресії проти України, 24 лютого. Цей інший контекст  мав  би спонукати режисера до певної делікатності, не дозволенну його творчим почерком.

Щоб судити про це,  треба повернутися до події, оскільки часто зачарування та емоції, викликані цими переробленими образами війни, замінюють історичне сприйняття Бабиного Яру та його контексту. Дві битви за Київ (окупація німцями в 1941 р., звільнення радянською владою в 1943-1944 рр.) різні за природою, що не заважає їх  однаковому вихвалянню в пропаганді переможців, використовуючи найпотужніший інструмент того часу — кіно.  Отож, обидві армії робили багато фільмування. Те, що слугує  матеріалом та джерелом режисерові та історику сьогодні, учора слугувало пропагандисту. Однак у фільмі Лозниці не уточнюється, що це пропагандистські кінокадри, а навпаки. У своїх інтерв’ю режисер наполягає на своїй здатності спричинитися до зникнення відмінностей з іншими кінокадрами. Могли б матись, скажімо, знімання аматорів (кого? коли? не знаємо). Що є правдивим і неправдивим  у цих фільмах? Не сказано (крім, здається, пресрелізу). Проте ми маємо свідчення та глибокий аналіз фільмування інших розстрілів, здійснених німцями, наприклад, у гетто Терезієнштадта чи Варшави, які чітко розкрили нацистські звичаї з цією цариною.

 

У сфері документального кіно ми можемо згадати Незакінчений фільм (2010) Яеля Херсонського, який чудово демістифікує ці нацистські «архіви». Власне, Лозницю це, здається, не цікавить. У книзі «Кіно світового рівня’’  історик Маша Церовіч зауважує стосовно попереднього художнього фільму автора «В тумані» «певне дистанціювання від історичного дискурсу», яке вона вважає проблематичним. На додаток, автор «вирішує звільнитися від тенет пам’яті та звернутися до іншої аудиторії». Це може дуже добре спрацьовувати у випадку певних тем, але як можна відкрито нехтувати історією, і чому перед обличчям такої різанини на тлі депортацій і масових убивств? Це хвилює.

 

Відсутність коментарів ускладнює розуміння глядача, незнайомого з українською історією, того, що він бачить. Майже дві години перед його очима проносяться танки, натовпи, коні та війська, без розрізнення мундирів, паради, що перемежовуються бомбардуваннями, палання  руїн та уламки військової техніки. Побиті євреї та українці в народних костюмах, що салютують вермахту, пропонуючи традиційний хліб-сіль. Час від часу вибухи. Головна вулиця Києва, замінована совєтами перед відступом (про що не сказано), знищена. У відповідь німці за допомогою українських помічників зібрали євреїв і розстріляли їх на краю яру. Потім, коли Червона армія повертається у 1943 році, ми бачимо ті самі паради та українців, які рвуть портрети Гітлера, щоб замінити їх портретом Сталіна, монтаж кінокадрів, який нагадує монтаж приходу німців двома роками  раніше. Чи  справді приходить думка про повторення?

 

З іншого боку, контекстуалізовані моменти зворушливі: низка фотографій великим планом облич євреїв, які зібралися перед стратою, прекрасний текст Василя Ґросмана, запропонований для прочитання в титрах, «Україна без євреїв», розриває серце. Або наприкінці фільму покази нацистських злочинців на процесі 1946 року (зокрема молодого есесівця з дивізії Вікінг, організатора погромів і розстрілів), а насамперед зворушливі свідчення вцілілих жертв. Одна з них, Діна Пронічева, зуміла кілька разів вибратися з братських могил, залишившись неушкодженою.

 

Конструюючи історію, що збиває з пантелику, Лозниця, поза власною волею,  ухиляється  від або безсумнівно робить карикатуру з  більшості історичних чи меморіальних питань, які ця подія може порушити  чи то в академічному середовищі, чи то в громадській думці в Україні. Звісно, мова не йде про те, щоб митець перевтілився в історика, але все одно він це робить, дозволяючи собі «перемонтувати» Історію. Загалом, повага до пам’яті жертв вимагає врахування двох контекстів. Контексту Бабиного Яру, досі болісного, однак який відсутній у фільмі, попри його назву, і контекст  показу фільму у 2022 році, у розпал російської агресії проти України. Цей другий контекст вдирається на екран, він всюдисущий у свідомості глядачів, просочених телевізійними образами поточної війни. Презентація монтажу історичних архівів, де зберігаються лише українці, що розмахують гітлерівськими прапорцями, може шокувати. Особливо, коли Росія претендує на «денацифікацію» країни.

Місце та функціїРік
1.Мерська кампанія у Києві. Повне керівництво, креатив, ідеологія, соціологія, аналітика, робота зі ЗМІ та зовнішньою рекламою, розгортання агітаційних мереж, робота з образом кандидата, робота з іміджем конкурентів, робота з комісіями, кандидатами, агітаторами;1999
2.Мерська кампанія Києва./Кличко/ Соціологічний та аналітичний супровід, видання та росповсюдження партійної газети;2006
3.Вибори до Київської міської ради. /Удар/ керівництво, креатив, ідеологія, соціологія, аналітика, робота зі ЗМІ та зовнішньою рекламою, розгортання агітаційних мереж, робота з комісіями, кандидатами, агітаторами, робота з іміджем конкурентів2015
Місце та функціїРік
1.Ведення мажоритарних кампанії по округам Києва і Житомира.1998
2.Національна кампанія партії «Наша Україна». Соціологія, аналітика.2002
3.Кампанія партії «Демократичний союз» по Харківській області2002
4.Мажоритарна кампанія у місті Могилів-Подільськ. Повне керівництво кампанією, креатив, ідеологія, соціологія, аналітика, робота зі ЗМІ та зовнішньою рекламою, розгортання агітаційних мереж, робота з образом кандидата, робота з іміджем конкурентів;2002
5.Парламентська кампанія НСНУ. Випуск партійної газети, робота зі ЗМІ та зовнішньою рекламою, робота з іміджем конкурентів, ведення агітаційної кампанії у Дніпропетровській області;2006
6.Парламентська кампанія БЮТ. Розгортання та підготовка партійних мереж до агітаційної роботи.2007
7.Мажоритарні кампанії у Львівській, Івано-Франківській, Луганській, Кіровоградській областях. Повне керівництво кампаніями, креатив, ідеологія, соціологія, аналітика, робота зі ЗМІ та зовнішньою рекламою, розгортання агітаційних мереж, робота з образом кандидата, робота з іміджем конкурентів;2012
8.Мажоритарні кампанії У Київській, Дніпропетровській та Донецькій областях. Повне керівництво кампаніями, креатив, ідеологія, соціологія, аналітика, робота зі ЗМІ та зовнішньою рекламою, розгортання агітаційних мереж, робота з образом кандидата, робота з іміджем конкурентів;2019
Місце та функціїРік
1.Кампанія Леоніда Кучми. Креатив, ідеологія, соціологія, аналітика, робота зі ЗМІ та зовнішньою рекламою, робота з іміджем конкурентів;1999
2.Кампанія Віктора Януковича. Соціологічне забезпечення, контроль польової агітації, аналітика.2004
3.Президентська кампанія Юлії Тимошенко. Розгортання та підготовка партійних організацій до роботи у форматі виборчих штабів.2010
4.Президентська кампанія Петра Порошенко у місті Слов’янску Донецької області. Супровід кампанії, креатив, ідеологія, соціологія, аналітика, робота із ЗМІ;2019